Ден Браун - Втрачений символ

Андерсон відійшов убік, даючи директорові ВБ змогу побачити предмет посеред підлоги.

— Так, пані. Це сталося кілька хвилин тому.

Сато поглянула на руку так, неначе то була якась одежина, кинута в недоречному місці.

— Однак ви не сказали мені нічого про неї, коли я телефонувала.

— Я... я гадав, що ви вже знаєте.

— Не брешіть.

Андерсон не витримав її погляду й опустив очі, але впевненим голосом відказав:

— Пані, ситуація під контролем.

— А я маю сумнів, — так само впевнено зауважила Сато.

— Група слідчих уже в дорозі. Той, хто це зробив, міг лишити відбитки пальців.

Сато скорчила скептичну гримасу.

— Гадаю, що той, хто виявився достатньо розумним, щоб пройти ваш контрольно-пропускний пункт з людською рукою, є не менш розумним, щоб не залишити тут своїх відбитків.

— Можливо, й так, але мій обов’язок — розслідувати цей інцидент.

— Наразі я звільняю вас від цього обов’язку. І перебираю його на себе.

Андерсон заціпенів.

— Здається, це не сфера компетенції відділу безпеки, наскільки мені відомо.

— Безсумнівно. Це питання національної безпеки.

«Рука Пітера — питання національної безпеки?» — здивувався Ленґдон, спантеличено слухаючи їхню сварку. Він інтуїтивно збагнув, що його першочергове завдання — знайти Пітера — не стояло на порядку денному Сато. Здавалося, директора ВБ турбувало щось інше.

На обличчі Андерсона теж з’явився ошелешений вираз.

— Питання національної безпеки? Пані, за всієї належної поваги...

— Я вже з’ясувала цей момент — я вище від вас за рангом, — урвала його Сато. — Раджу вам робити те, що я кажу, і не ставити зайвих питань.

— Але ж ми могли б принаймні зняти відбитки пальців, щоби підтвердити, що рука і справді належить Пітерові Соломону?

— Це підтверджу я, — мовив Ленґдон, відчуваючи впевненість навпіл з легкою нудотою. — Я впізнаю цей перстень... і цю руку. — Він трохи помовчав. — Втім, татуювання на пучках — нові. Хтось зробив їх зовсім недавно.

— Перепрошую, — озвалася Сато, і на її обличчі вперше за увесь час з’явився знервований вигляд. — Я правильно вас зрозуміла — рука має татуювання?

Ленґдон кивнув.

— На великому пальці зображено корону. А на вказівному — зірку.

Витягнувши з кишені окуляри, Сато рушила до руки по колу, наче акула.

— А ще, — додав Ленґдон, — хоча решту пальців і не видно, але я певен, що на тих пучках теж є татуювання.

Здавалося, слова професора заінтригували Сато, і вона кивнула Андерсону.

— Шефе, чи не могли б ви подивитися замість нас на пучки?

Андерсон обережно присів біля руки, намагаючись не торкатися її. Нахилившись мало не до підлоги, він зазирнув під стиснуті пальці.

— Він має рацію, пані. Татуювання на всіх пальцях, хоча я не можу точно роздивитися, які саме...

— Сонце, ліхтар і ключ, — спокійно мовив Ленґдон.

Сато враз обернулася до професора і зміряла його поглядом.

— А звідки конкретно вам це відомо?

Ленґдон теж пильно дивився на неї.

— Зображення людської руки, позначеної саме у такий спосіб — на пучках, є дуже древнім. Воно відоме під назвою «таємнича рука».

Андерсон різко підвівся.

— Так ця штука ще й має назву?

Ленґдон кивнув.

— Це одне з найтаємничіших зображень у древньому світі.

Сато схилила набік голову.

— Тоді дозвольте запитати, якого біса ця рука з’явилася в Капітолії та що вона тут робить?

Ленґдонові здалося, що все довкола — кошмар, від якого він невдовзі прокинеться.

— Традиційно, пані, цю руку використовували як запрошення.

— Запрошення... запрошення до чого? — суворо запитала вона.

Ленґдон поглянув на символи на відрізаній руці свого друга.

— Упродовж сторіч «таємнича рука» слугувала містичним викликом. Головним чином, це запрошення здобути секретні знання, захищену таємністю мудрість, знану лише купкою обраних.

Сато склала на грудях руки і дивилася на професора чорними як вороняче крило очима.

— Що ж, містере Ленґдон, для людини, яка стверджує, що не відає, чому тут опинилася... ви пояснюєте все напрочуд ладно.

Кетрін Соломон надягнула свій білий халат і розпочала рутинну початкову процедуру — «обхід», як казав її брат. Наче стурбована мати, що перевіряє, чи добре спить її дитина, Кетрін зазирнула до технічної кімнати. Воднева батарея працювала без перебоїв, а її резервні паливні баки надійно гніздилися на своїх полицях.

Потім Кетрін пішла коридором до кімнати зберігання даних. Як і завжди, дві допоміжні голографічні установки тихо гуділи у своїх нішах з контрольованою температурою. «В них — вся інформація про мої дослідження», — подумала вона, дивлячись на них крізь непробивне скло три дюйми завтовшки. Голографічні пристрої для зберігання даних — на відміну від своїх попередників завбільшки з холодильник — скидалися скоріше на блискучі стереосистеми, змонтовані на підставках-колонах.