Ден Браун - Втрачений символ

Вони знайшли його. Він живий. Півхвилини тому, коли вони скінчили розмову з жінкою-охоронцем, Кетрін витягла піраміду та горішній камінь із чана. З піраміди ще капала вода, коли вона поклала її до професорової шкіряної сумки, відчуваючи шкірою тепло, яке і досі випромінював кам’яний моноліт.

Збудження через звістку, що Пітера нарешті знайшли, на якийсь час затьмарило інші думки про світний напис на горішньому камені: майдан Франкліна, вісім. Але у них іще буде час, коли вони доберуться до Пітера.

Піднявшись сходами та завернувши за ріг, Кетрін різко зупинилася і показала на гостьову кімнату потойбіч залу. У вікно в еркері Ленґдон побачив довгастий гелікоптер на галявині, а біля нього пілота, що дивився у протилежний від них бік і про щось розмовляв по рації. Поблизу гелікоптера стояв джип «ескалада» із затемненими вікнами.

Тримаючись у затінку, Ленґдон та Кетрін увійшли до гостьової кімнати і обережно поглянули у вікно — чи, бува, не видно поруч решти оперативної групи. Дякувати Богу, широчезна галявина перед національним собором була порожня.

— Напевне, вони в соборі, — сказав Ленґдон.

— Ні, не в соборі, — почувся голос позаду.

Ленґдон та Кетрін різко обернулися і побачили, хто їм відповів. В одвірку стояли дві темні постаті, націливши на них лазерні приціли своїх гвинтівок, і на грудях Ленґдона вже затанцювала червона цятка.

— Так приємно знову бачити вас, професоре, — почувся знайомий хрипкий голос. Агенти розступилися, і крихітна фігура директорки Сато, легко прослизнувши повз них, перетнула гостьову кімнату і зупинилася перед Ленґдоном. — Сьогодні ви зробили кілька вкрай хибних кроків.

— Поліція знайшла Пітера Соломона, — з притиском заявив Ленґдон. — Він у поганому стані, але живий. Усе скінчилося.

Може, Сато й здивувалася звістці, що Пітера знайшли, але не дала взнаки. Прилипнувши до Ленґдона немиготливими очима, вона підійшла до нього майже впритул.

— Професоре, запевняю вас, це ще не кінець. А якщо втрутилася поліція, то це лише ускладнює справу. Я вже казала вам сьогодні, що ситуація є вкрай делікатною та непевною. Вам не слід було тікати з цією пірамідою.

— Пані, — випалила Кетрін. — Мені конче необхідно побачитися з братом. Можете забрати піраміду, але ви мусите...

— Я мушу?! — грізно спитала Сато, крутнувшись до Кетрін. — Ви — міс Соломон, наскільки я розумію? — Вона спопелила Кетрін поглядом, а потім повернулася до Ленґдона. — Поставте вашу сумку на стіл.

Ленґдон поглянув на дві червоні цятки на своїх грудях — і поставив шкіряну сумку на кавовий столик. До нього обережно наблизився агент, розстебнув сумку і розкрив її, опустивши краї. З сумки вирвалася маленька хмаринка пари. Він присвітив всередину ліхтариком, якусь мить здивовано помовчав, а потім кивнув Сато.

Директорка підійшла і зазирнула всередину. Волога піраміда та горішній камінь блищали в промені ліхтаря. Сато нахилилася і уважно придивилася до горішнього каменя, котрий, як збагнув Ленґдон, вона бачила раніше лише на рентгенівському знімку.

— Цей напис, — вимогливо спитала Сато, — він для вас щось означає? «Ця таємниця криється в Цьому Порядку» чи в Ордені?

— Ми точно не знаємо, пані.

— А чому піраміда така гаряча?

— Ми занурили її у киплячу воду, — без вагань пояснила Кетрін. — Це була частина процедури розшифровування коду. Ми все вам скажемо, але дозвольте мені побачитися з братом. Він таке перестраждав...

— Ви варили піраміду?! — спитала Сато.

— Вимкніть ліхтарик, — сказала Кетрін. — І погляньте на горішній камінь. Можливо, напис і досі видно.

Агент вимкнув ліхтарик, і Сато нахилилася над каменем. Навіть зі свого місця Ленґдон бачив, що текст на золотій пірамідці і досі слабко світився.

— Майдан Франкліна, вісім? — здивовано мовила Сато.

— Так, пані. Цей текст, вочевидь, було написано якимось лаком, що світиться від розжарювання. Тридцять третій ступінь виявився насправді...

— А адреса? — вимогливо спитала директорка. — Цьому типові потрібна саме адреса?

— Так, — сказав Ленґдон. — Він вважає, що піраміда — це мапа, яка виведе його до місця, де схований безцінний скарб — ключ до розкриття древніх таємниць .

Сато недовірливо поглянула на горішній камінь.

— Скажіть мені, — спитала вона, і в її голосі почулися легкі нотки страху, — а ви ще не контактували з цим чоловіком? Ви ще не дали йому цю адресу?

— Ми намагалися. — І Ленґдон розповів, що трапилося, коли вони зателефонували на мобільний викрадача.