— Я з ним уже познайомився.
— Так, і що? — краєзнавець знову схрестив руки на грудях. — Він вам усі свої страшилки порозказував чи тільки обрані? Кращі, з категорії „зе бест”...
— Ну, я його не знаю так добре, як ви. Книжку перегортав, — збрехав Віталій. — Мені треба знати, що там правда, а що — ні. Скажімо, ті історії про потоплеників, що оживають, чи якихось сторожів затону...
— Я вам так скажу... Власне, я це не тільки вам кажу, я постійно виступаю: Шалига в нас на особливому рахунку. Правда, працював у архівах, вишукав унікальні матеріали. Хоча б про звірства того ж Панька Козуба, як він дівчат у затоці топив. Все, що стосується такого історичного фактажу — правда, чиста правда, клянуся вам і присягаюся, — Пустомит поклав долоні правої руки на груди з того боку, де серце. — А коли доходить до містики — йому б місцевим дідом Панасом працювати. Нудно старому на пенсії, ось і вигадує різне таке всяке. Знає, що перевірити не можна, а людям цікаво. Книжечку його навіть перевидавали. Він там усіх примар згадав, не лише на Тихому Затоні. Так що коли хочете зняти таке кіно, аби з вас люди не сміялися, не ведіться на дідові фантазії. Пийте чай, — сам він двома пальцями виловив пакетик і кинув його в раковину мийки. — Ви з цукром?
— З цукром.
— А в нас усі без, фігури бережуть, — Пустомит ляснув себе по черевцю. — Тому звиняйте, цукор спеціально не купуємо.
— Значить, питиму без цукру, — легко змирився Мельник і за прикладом господаря, обпікаючи пальці, виловив пакетик із своєї чашки, відсьорбнув і повернувся до теми розмови: — Мене взагалі зацікавила сама тема Тихого Затону. Кажуть, наприклад, що там дна нема і тому якісь потвори живуть...
— Ну, тут частково правду кажуть, — краєзнавець теж сьорбнув чаю. — Не про потвор. Монстрів не буває в природі, тому в Тихому Затоні живуть риби, жаби та раки. Сомів і щук там іноді здоровенних достають, але не монстроподібного розміру. Стосовно бездонності — знаєте, приказка є: в тихій воді дно глибоке? Вона взагалі не річок стосується, як і всяка народна мудрість, але в даному випадку цілком буквально відповідає суті питання, — видно було, що Пустомит осідлав одного зі своїх улюблених коників. — Може, ви не знаєте, але Тихий Затон — унікальний куточок природи. Колись дуже давно це був не затон, а власне Десна. З часом гирло трошки зсунулося, на тому місці лишилося болото. Але вода в затоні не стояча — там купа підводних джерел, які його підживлюють. Ви ж, мабуть, знаєте про тамтешню „смугасту” воду.
— Теплі й холодні ключі. Знаю, — кивнув Мельник.
— Ось так час ішов, джерела текли, і поступово утворювалася затока як частина природного прибережного деснянського ландшафту, — він знову сьорбнув чаю. — Дно тим часом поволі просідало, а оскільки воно вже було заболоченим, то чимдалі, тим більше ставало мулкім. Таким чином, теоретично дно в Тихого Затону є, тільки реально дістатися до нього справді майже неможливо. Воно не тверде, там кільканадцять шарів мулу. Варто комусь чи чомусь важкому потрапити туди, мул відразу засмокче. І витягнути звідти когось чи щось можна лише шляхом повного і цілковитого осушення затону. Це процес довготривалий і не дешевий. До того ж осушувати Тихий Затон зараз ніхто не дасть навіть при теперішньому бєспрєдєлі. Чіпати затон означає порушити структуру самої Десни. Вона відразу почне міліти в радіусі кількох десятків кілометрів. У природі, бачте, все гармонійно пов’язано. Ось вам і розгадка бездонності. Колись хотіли поміряти дно — троса не вистачило, а трос, між іншим, до тридцяти метрів довжиною. Витягли — а половина в мулі вимащена. Дна так і не знайшли. Так само, як і літака.
— Якого літака?
— Ви хіба не знаєте? Німецького. В сорок третьому, коли німців звідси наші вибивали, над Десною збили „месершміт”, у якому намагалися вивезти цінності обласної філії радянського Держбанку. Там тільки золота було, кажуть, майже на мільйон чи то рублів, чи то рейхсмарок. А ще коштовності, награбовані по цервах та в людей. Зокрема, конфісковані в євреїв. Поліцаї вислужувалися, списки євреїв складали, і ті, аби відкупитися, останні заховані цінності віддавали. Між іншим, серед сережок та колечок фамільні цінності траплялися. Правда, це не допомагало — їх усе одно розстрілювали...
— Так що з літаком?
— А що з літаком? Збили його акурат над Тихим Затоном. Він як пішов під воду, так і пропав з кінцями. Золото разом із ним пропало. Лежить собі десь в намулі.
— І що — не пробували знайти?
Читать дальше