Віктор Савченко - Діти Мардука

— Здається, ми зробили помилку, — озвався я. — Поспішили спекатися тіла, в якому перебував темний. То міг бути хтось із туристів, в якого втілилася сутність астрального світу. Добре, якщо його душу тільки потіснили в її ж «домі». Тепер цей чоловік, мабуть, шукає способу зв’язатися з рідними… Гірше, коли її — душу вбили. Його тіло у такому випадку стало обездушеною тілесною оболонкою і, скоріше за все, знайде притулок у психлікарні.

Костя подивився на годинник.

— Авжеж, поспішили, — погодився він. — І їхати по нього вже пізно.

Я сказав:

— Втім, могло бути й інакше: з якоюсь із туристичних груп, що відвідала печери, вийшло щось у людській подобі… Його відтворили за польовою програмою земної плоті, яка мешкала серед земних людей хтозна коли.

— Ти говориш страшні речі, — сказав Костя. — Виходить, що двері між пеклом і нашим — земним світом прочинені?

— Якщо слово «пекло» замінити на слова «астральний світ», то нічого надприродного в цьому не має… Втім, це тема окремої розмови… — Я вже хотів був порадити уважніше прочитати мою книжку, яку йому видали в бібліотеці, та передумав. Натомість узяв пляшку й розлив рештки горілки в келишки. — Давай — «на коня» та розійдемося.

Хоч який тверезий у розмові був Костя, а коли піднімалися сходами, він похитувався.

— Твій мобільний телефон приймає відеозапис? — поцікавився я.

— Ні, — відказав він, — тільки коротку інформацію.

— Тоді дай мені електронну адресу комп’ютера, на яку я міг би направити коротенький відеосюжет. На знак подяки за оцю касету, що ти мені подарував.

— І що це за відеосюжет? — поцікавився він.

— Побачиш.

— Гаразд. Я домовлюся з друзями в медичному інституті. Там у них на кожній кафедрі по два-три комп’ютери. Сподіваюся, не порнуха?

— Ні. Але сюжет той краще стороннім не бачити.

— Ти мене завів, — сказав Костя, відмикаючи двері котельної.

Замість поїхати до сестриного будинку та лягти відіспатися, я сів у трамвай, що рухався у протилежний бік і по кількох хвилинах вийшов на Лузанівці. Алея, яка вела до пляжу, була порожня й чиста, напевне, прибрана ще з вечора. Картину псувала тільки червона жилетка, що валялася біля однієї з лав. Отже, той, кому судилося носити в собі темного, оклигав. Він, мабуть, і не підозрює, що на його совісті — грабунки і вбивства.

Я перебував десь дуже високо. Це було не небо, а якась інша реальність, з якої далеко внизу вгадувалася рівнина, а на ній лежала людська постать, довкола якої копошилися істоти. Я не міг наблизитися до тієї постаті, бо щось відокремлювало світ, у якому перебував я, від того, де відбувалася подія. Але я був наділений органами бачення (не кажу — очима), які можна було регулювати, як, скажімо, підзорну трубу. Істотами, що копошилися довкіл постаті, були люди. Все те нагадувало уривок з фільму про Гуллівера: ліліпути обснували велетня линвами; різниця тільки в тім, що вони не припинали його до землі, аби він не міг підвестися, а, навпаки, намагалися з допомогою якихось пристроїв поставити на ноги. І тут я збагнув, що то був не живий чоловік, а статуя, важко навіть сказати, у скільки людських зростів. Коли ж зір мій став гострішим, я завважив довкіл багато підйомних кранів, корб та інших пристосувань. Подія начебто відбувалася в земному світі… Скоро я завважив, що у вимірі, де все те коїлося, жоден предмет — ні підйомний кран, ні статуя, ні людина не відкидали тіней, хоч перебувало все те на видноті. Раптом мені відкрилося: то була не земля, а світ програм, місце, де розробляють сценарії майбутніх подій для земного світу. А велетенська постать мала стати символом і водночас ідеєю, що наповнила б душі земних людей. Крім линв і пристосувань для підняття, від неї відходили і зникали в іншій, справжній земній, реальності міріади павутинок чи ниток. Творіння виявилося не з каменю, а з якихось металів і було дуже важким. Інколи будівельникам щастило і тоді металеве тіло зводилося над землею, та скоро гупало в пилюку, чавлячи людей і механізми. Все, що я бачив, відбувалося в просторі, але не мало часу. Тому, що всі операції зі статуєю стояли переді мною, а саме: від того, як вона колись, дуже давно, завалилася, до того, як її підняли і вона стала «маяком» для багатьох народів майже на ціле століття. Я бачив також (це вже було в земному житті на моїй пам’яті), як колос-«маяк» рухнув удруге; не витримали, як і за першого руйнування, ноги, бо ступні їхні були наполовину з заліза, наполовину з глини. Раптом збагнув, що статуя була тим бовваном, який приснився колись Вавилонському владиці Навуходоносорові і який сильно його налякав. Голова статуї справді виявилася з золота, плечі і груди — зо срібла, нутро і стегна — з міді, ноги — з заліза. А кінцівки ніг — наполовину з заліза, наполовину з глею. Це, останнє, й було слабким місцем колоса. З усього, ті, хто намагався його поставити сторч, не розуміли того. І ще одне я завважив: за всіма ознаками, як то порівняно невелика голова, закороткі, як для чоловічої постаті, ноги, колос був жіночої статі. Хоча інших прикмет статі розгледіти не вдалося. Тим часом мій «погляд», що простежив подію в минуле й повернувся в сьогодення, вже збирався «пробігти» по події в майбутнє, адже для мене, як і для тієї реальності, в яку я дивився, не було ні минулого, ні сучасного, ні майбутнього, у тому розумінні, як їх розуміє земна істота. Там подія, якою б тривалою вона не була, розглядається як окремий предмет. А в окремому предметі усе, що було, є і буде, вже є. Отож, щойно я намірився оглянути другу частину «предмета», як мене щось висмикнуло з тієї дійсності. То була мелодія мого телефону.