Віктор Савченко - Діти Мардука

По цих словах і без того бліде лице Кості пополотніло. На мить я поспівчував йому, адже не так давно й сам довідався, що приречений.

— Не переживай, друже, вони не всемогутні. — У цих словах я вловив нотки мого друга-поета, мовлені ним, щоб заспокоїти мене, багато років тому.

— Та чхати я на них хотів! — раптом визвірився Костя. — Вони мені гидоту робили все життя. Я просто не знав, хто підніжки ставить і хто шлагбаум опускає. А тепер знаю. Суки! Суки!

— Друже, я не зовсім переконаний, що ти висловлюєшся культурно, але твоя реакція на можливу від них загрозу мені до вподоби. Коли я про це довідався щодо себе, то десь із тиждень ходив немов причмелений. Ти ж бадьорий і сповнений оптимізму, хоч і злий.

І тут кругле обличчя Кості освітилося усмішкою.

— З тобою справді легко, — зауважив він. Раптом запитав: — А про які роки й місяці ти казав? Ну, коли отих з’являється найбільше…

Я прикинув, що Костя читає мою книгу і, отже, знає, або ж рано чи пізно збагне відповідь на своє запитання, тому сказав:

— У будь-який рік, сума цифр якого дає кінцеве число вісімнадцять, світ збагачується темними. Наприклад, одна тисяча вісімсот вісімдесят перший — сума цифр — вісімнадцять. Якщо на століття таких років випадає два-чотири, то загрози людності планети немає. Якщо ж кількість їх збільшується до дев’яти-десяти, то згодом настає апокаліпсис. Тобто щойно вкорінилася у людському світі і почала свою діяльність одна генерація темних, як їй на підмогу приходить інша, а тій ще інша. У такі роки навіть серед нормального люду народжується чимало покручів, ну, збоченців, параноїків, дебілів… Саме на них орієнтуються темні. За тих часів бути розумним, освіченим украй небезпечно. Виживають тільки сірі або ті, хто симулює з себе недолугого.

— Цікаво… — промовив Костя. — А місяці?

— А місяці, друже, поки що, хе-хе, — таємниця, — відказав я. — Тільки не подумай, що я тобі не довіряю… Річ у тім, що різні групи націй датують своє життя за різними календарями. Так, у мусульман одне літочислення, в іудеїв інше, у християн ще інше, ну й так далі. Поки що я порахував місяці і дні за християнським літочисленням… Та навіть ці мої дослідження не до кінця перевірені.

— Грець з ним, що не до кінця. — озвався Костя. — Хай буде приблизно. Але це вже хоч якась наводка щодо того, з ким можна мати справу, а з ким ні. Недавно мене так підставили, що не приведи Боже…

— Пробач, — не скажу. Малі знання — річ небезпечна.

— Чого б то?

— Ну, уяви собі жінку, яка народила дитину в один із тих днів. Скажімо, їй відомо, що це за день, або ж хтось їй про це скаже. І як вона потім житиме, з усвідомленням того, що привела у світ покруча?.. Може трапитися й таке, що жінка народила цілком нормальне немовля. Але з яким серцем вона ставитиметься до рідної дитини? А попереду ж ціле життя! Ось чому, друже, я тобі не назву ні місяці, ні дні.

Мої слова, напевне, змусили Костю замислитись. Він про щось міркував. Тим часом перед моїм внутрішнім зором виник непритомний чоловік у червоній жилетці, що лежав на підлозі, і шприц у руці Лікаря.

— Скажи, — знову озвався я, — той чоловік був непритомний, коли ти вштрикнув йому укол?

— Так.

— А нащо тоді це було робити…

— Не хвилюйся, то не отрута. Він просто більше часу перебуватиме в непритомному стані. А відтак не пам’ятатиме ні Ксилантія, ні нас, ні місця, де він перебував.

— А якби ти був не ввів йому, е-е, препарат, що знетямлює, скільки хвилин він перебував би в непритомному стані?

— Гадаю, хвилин п’ятнадцять… А, може, й більше. Для нього то була важка психічна травма.

І тут почувся брязкіт — відмикали металеві двері. Сходами спускався Ксилантій. Я прикинув: минуло хвилин двадцять. Отже, «Сміттяр» перебував у машині Ксилантія хвилин десять, а відтак не пам’ятати він міг не через «знетямлюючий» препарат, а через втрату свідомості. Сам же препарат блокує тіло, але не відключає свідомість, як було у випадку зі мною.

— На Лузанівці висадив, — повідомив Ксилантій, простягаючи Кості пакет з продуктами. — Тра б розслабитись…

— Авжеж, — швидко погодився Костя, витягуючи з пакету пляшку коньяку «Одеса» і пляшку калганівки.

Коли ми вийшли з котельні, на дворі вже був білий день. Костя, який ледь тримався на ногах, намірився відвезти мене на машині, і мені довелося докласти чималих зусиль, аби переконати його спуститися в підвал та добре відіспатися. Зрештою, він таки погодився. Я ж, ідучи до трамвайної зупинки, немовби переглядав внутрішнім зором відеофільм, одним із персонажів якого випало стати мені.