Віктор Савченко - Діти Мардука

Ксилантій з Баксом поклали мене на лаві в фойє, а тоді підійшли до жінки-реєстраторки.

— На Куяльнику підібрали, — сказав Бакс. — М’ать перегрівся на сонці.

Тим часом з другого поверху спускалася бригада «швидкої» — лікар, санітарка й водій.

— Що сталося? — запитав чоловік у халаті й білій шапочці, — напевне, лікар.

— Та ось, добрі люди привезли з Куяльницького лиману. Кажуть, на сонці перегрівся.

— Нам уже треба бігти, — сказав Ксилантій і поспішив до дверей.

— Е-е! А записати! — погукала жінка, але вони вже були на вулиці.

Чоловік у шапочці й халаті підійшов до мене і помацав пульс.

— Живий? — сказав, помітивши, що я розплющив очі. — Що сталося?

— Мабуть, на сонці перегрівся, — відказав я.

Він уважно подивився на моє обличчя.

— Герпес, — мовив. Тоді запитав: — Давно це у вас?

— Десь із місяць…

Якийсь час лікар рахував мені пульс, а потім зауважив:

— Та вроді нічого такого… Як ви себе почуваєте?

Перш ніж відповісти, я підвівся. Ніщо не виказувало, що я лише мить тому перебував у дивному стані. Тільки гуділо в голові й боліло передпліччя в місці уколу.

— Та вроді нормально, — відказав я.

— Вас не нудить? Голова не болить?

— Та ні…

— Ну й, слава Богу. — І до — жінки, що реєструвала: — Запишіть його на нашу бригаду.

Про хворобу знало все моє оточення. Але про те, що я мав намір поїхати до Одесу, не відав ніхто. Навіть сестру я не попередив, що їду. Щоправда, про мій намір було відомо лікарці. Але ж тоді виходило, що телефон прослуховується. Або ж дії мої контролюються кимось на рівні моєї свідомості. Інакше чим пояснити, що та сила, яка мене переслідувала, знала, де я?

Справжній сезон полювання на мене розпочали перед вальпургієвою ніччю. Доти у мій бік косували тільки представники недавно ще всесильної, а тепер такої, що занепадала, земної звірини. Та відтоді, як на зміну газетним публікаціям вийшла друком моя перша книжка про апокаліпсис, я зазнав на собі дію їхніх окультних агентів. А почалося те дев’ятого квітня минулого року, коли я мав зустріч з професорсько-викладацьким складом філфаку університету. Перед тим я поставив організаторам умову, що на зустрічі не буде сатаниста, який працював в університеті. То був письменник, точніше — член Спілки, який виступав проти християнства, як проти суто «гебрейської», за його словами, віри. Якби, крім переконань, у сатаниста не було ще комплексу навісніння, самовпевненості і, зрештою, брутальності, то на те можна було б не зважати… Він усе-таки з’явився. Звісно, не заради полеміки, а щоб зірвати зустріч. Я подивився на професорку, яка мала вести зібрання, і вона, пам’ятаючи нашу домовленість, підійшла до викладача, з яким товаришував сатанист, і про щось із ним перемовилася. Той подався з зали, прихопивши з собою товариша. У залі сиділо з півсотні людей, але жоден на те не звернув уваги. Крім жінки, яка увійшла разом із сатанистом і сиділа в останньому ряді… Наші погляди зустрілись і я звідав потік нечуваної ворожості. Це тоді я довідався, що в мені живе звір. Він стрепенувся і вже не я, а він дивився на ту брунатну особу. Мені довелося докласти чималих зусиль, щоб приборкати його в собі.

Зустріч тривала понад дві години. По тому мені запропонували зробити таку ж доповідь перед потоком студентів філфаку.

Я згадав це тому, що сам сатанист не був окультним агентом. При зустрічах з ним — у Спілці чи десь-інде звір у мені навіть не прокидався. Чолов’яга той був звичайним обивателем, який, ледь-ледь сягнувши літературного професіоналізму, прагнув бодай чимось виділитися з-поміж загалу. А ось не примітна брунатка, що з ним тоді прийшла, жила двома життями — земним і астральним. Це її лик я бачив на межі сну. Як вона — земна жінка — опинилася там, хтозна. Але вона була в компанії померлого кадебіста Бутка в астральному світі. Це напевно.

Отже, схоже було на те, що контролювалися мої не тільки дії, а й наміри. Може, через те, що я часто опинявся в реальності, де не існує таємниць. «Якщо це так, — зробив я висновок, — то їм неможливо протистояти. Вони бачать те, чого ще немає». І тут я згадав слова мого покійного друга поета Михайла Гринька, які він сказав після чергового допиту мене в КДБ. «Друже, вони не всемогутні. Вони тільки вдають, що їм усе відомо». «Авжеж, не всемогутні, — подумав я вже про іншу силу, з якою мені довелося зіштовхнутися за багато років після тієї нашої розмови з Гриньком, — інакше вони вбили б мене ще до того, як вийшла моя перша публікація в газеті про число звірини. Мною опікувалося ЩОСЬ, що не давало їм це зробити, ЩОСЬ сильніше від них і водночас вороже їм. Але вони сильні й небезпечні. На мить я відчув над собою велике біле крило. Це був образ, метафора тієї сили, яка вберегла мене від астрального «кілера» і ось тепер від чотирьох найманців, яким також була відведена роль кілерів. Власне, це, друге, був продубльований замах на моє життя. У таких випадках, шансів залишитися живим, як правило, вже не буває. Я мусив був умерти. Сьогодні. Щось напоумило Костю-Лікаря впорснути мені препарат, який у нього був, а не той, що йому дав замовник. З усього, це був галюциноген, який геть-чисто відключав тіло від свідомості, але дія якого на організм не була достеменно відома виконавцеві. Інакше він знав би, що все, що зі мною відбувалося, я «бачив». Окультне прислів’я каже: «Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного». Справедливим буде й таке: «Не можна виконати завдання темного, не ставши при цьому злочинцем». Поза всяким сумнівом, замовниками сьогоднішніх замахів були темні обох світів — земного й Орба.