Віктор Савченко - Діти Мардука

— Це, як ви розумієте, не всі. Наші випускники є і в райдержадміністрації, і в області.

Під портретом Бамбух було написано яскравими червоними літерами, що вона відома письменниця. Я хотів був зауважити, що на її рахунку лише два малоформатні «метелики», видані тиражем по півсотні примірників, але вчасно передумав. Навіщо руйнувати символ сиротинецю? Мені стало шкода Фросини, життя якої починалося з сирітського притулку і яка знайшла в собі сили вступити до університету, а порожнечу безбатьківства заповнила духовністю, адже поезія — то духовність. «Сильна людина», — подумав я про неї.

Жінка, яка підійшла до нас з директоркою на подвір’ї, звернулася до мене як до знайомого:

— Я часто слухаю вас по радіо….

— Це наш завгосп Віра Семенівна, — представила директорка. — До речі, також наша випускниця.

— А що, Фроська, е-е… Фросина Бамбух справді письменниця?

— Член Спілки…

— Аж не віриться…

— Ну, гаразд, — сказала директорка. — Мушу вже йти.

— А що в цьому дивного, Віро Семенівно?

— Та я з нею тут — з дитинства. Мати її сюди привела, бо сама ради вже не могла дати. Чоловік пішов від неї… Хм, це ж треба, Фроська — письменниця.

— Мабуть, важко було матері матеріально? — зауважив я.

— Та чого там. Тоді вже людям більш-менш жилося. Балувалася сильно Фроська. Ми — ровесниці її, — даруйте на слові, були ще плоскодонками, а в неї вже груденята напиналися. З хлопчаками злягалася в лісосмузі. Тодішній завуч, царство йому небесне, поставив питання про переведення її в якийсь режимний заклад, та невдовзі помер. Фронтовик колишній, контузія…

— Все міняється, — сказав я. — В народі кажуть: переросте, переказиться. Що й сталося з вашою Фросиною.

— Загалом то так, — погодилася Віра. — Я й сама була не мед. Ну, без рідні… Самі розумієте. У Фросини хоч мати коли не коли навідувалася, а мої батьки водночассі обоє — від тифу…

— Батько її також відвідував? — поцікавився я.

— Батька не бачила. Але знаю, що він тепер мешкає в сусідньому селі.

Раптом я сказав:

— Ви не надто тепло про неї… Ну, хоча б про щось добре можете сказати?

— Голос має. Співати вміє. Бувало — це вже в пору випускного року — як затягне «Многая літа…» на дні народження когось із учителів, а весь клас підхопить… Гарно виходило. Я й зараз чую цей хор. — Жінка помовчала, а тоді мовила: — Воно й справді виходить, ніби я її ворог або заздрю. Щодо першого — на скільки пам’ятаю, у неї не було друзів, що ж до останнього, мабуть, у цьому щось є, — звірилася жінка, ховаючи очі. — Ну, хлопці до неї липнули. Але справа не в тім. Якось воно так складалося, що всі, хто був в її оточенні, пропадали.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався я.

— Не можу навіть пояснити. Ну, наприклад, Валя — дівчина, що мешкала з нею в одній кімнаті, — здорова, навіть на нежить ніколи не слабувала, раптом померла від грипу. А за півроку опинився в лікарні хлопець, який віддав перевагу Валі і на якого поклала була око Фроська. Лікарі по суті витягли його з могили. В сиротинець він уже не повернувся — його забрала бабуся. А перед тим — завуч, як я вже казала.

— Віро Семенівно, — сказав я, — це звичайне співпадіння.

Вона якийсь час не озивалася. Було видно, що не наважується щось сказати. Зрештою мовила:

— У нас у сиротинці є одна старенька, бабуся Явдоха. Одвіку тут на кухні працює. Ровесниця Фросьчиних батьків. Вона знає її з пелюшок. Ходімте, я познайомлю вас із нею.

— Чи так це вже потрібно? — делікатно поцікавився я, зирнувши на годинник.

— Вам же з Фросиною працювати. — Вона подивилася на мене промовисто.

Літня жінка, яку викликала з кухні Віра, позирала на мене сторожко.

— Тітко Явдохо, це Фросьчин Бамбучишин начальник, — представила вона мене. — Він письменник.

— Так?.. — жінка зняла білу косинку, що ховала її сиве волосся.

— Авжеж, — сказала Віра Семенівна. — У них так повелося, що один про одного пишуть. Розкажіть, що знаєте про Фроську.

— Та що розказувати… Збиткове було дівча, куди не повернеться, всюди — золоті гори за нею. Та потім, кажуть, взялася за розум.

— А до того вона що, була дурна, — запитав я.

— Та ні, — відказала куховарка, — вона не була дурною. Але розум мала якийсь не такий, як у всіх дітей.

— Що значить — розум не такий, як у всіх? — поцікавився я.

Жінка подивилася дещо скептично, мовляв, культурний чоловік, а не тямить.

— Ну, розум, який не визнає правил.

«Нічого собі! — подумав я. — Розум, який не визнає правил… Де ще таке почуєш? Та це ж розум бандита, фашиста, більшовика, який легко зламає будь-який устрій, будь-який писаний і неписаний закон, заради власної вигоди».