Віктор Савченко - Діти Мардука

— А як Наталка прокоментувала прихід тієї?.. — поцікавився я. — Ну, я маю на увазі її творчість.

— А ніяк. Жодним словом, як її й не було. Тільки, повернувшись з вулиці, процитувала рядок з Ліни Костенко: «Тримай від себе хама на версту».

— Гостя що, припустилася якоїсь нетактовності?

— Ні. Напевне, у віршах її щось підгледіла.

Вже починало смеркатися. Олена Степанівна якийсь час сиділа, поклавши руку на книжку доньки, а тоді підвелася.

… Я дивився вслід маршрутці, якою віддалялася жінка і подумки читав вірш Наталки, який вибрав для свого есе про поетів:

То була книга жінки-коханки, жінки-дружини, жінки-матері. Не судилося Наталці перегорнути бодай одну сторінку тієї втраченої книги. А вона ж мала все для того, від вроди і суто жіночої зваби, до м’якої, лагідної вдачі.

Від сумних думок мене відірвав довгий телефонний дзвінок. Телефонувала секретарка Приймальної комісії Спілки письменників.

— Розумію, що вам уже набридли відрядження, — сказала вона після привітання, — але наступного понеділка — Президія. Хай буде втіхою, що цього разу розглядатимуть трьох ваших. Комісію вони пройшли.

— А четверта?

— До нової книжки… — почулося у відповідь. — Бувайте здорові.

Трубку так швидко поклали, що я не встиг поцікавитися, кому не повезло.

У коридор долинав гомін і пахощі троянд. На мить здалося, що за прочиненими дверима офісу сидять колишній голова обласної Спілки письменників, його заступник, кілька літераторів і я. Ми «обмиваємо» мій спілчанський квиток. Для мене — дисидента то було щось значно більше ніж визнання. То була перемога над тими, хто цькував мене упродовж багатьох років. Останній (принаймні відомий мені) донос до керівництва республіканської Спілки, надіслав кадебіст на пенсії Бутко.

«Він сидів на лаві підсудних за антирадянщину. Як могли обласна організація і Комісія з прийому?.. — читав головуючий на засіданні Президії. — Ви з’ясовували у чім річ? — поцікавився у секретаря Комісії голова Спілки».

«Так, — відказав той. — Мене попереджали з області, що щось подібне ми, напевне, отримаємо. Лист написав параноїк, який уже кілька разів подавав заяву до Спілки, але щораз отримував відкоша. Тепер кожного, хто стає членом організації, він сприймає як власну образу. Вони там і збори по прийому підгадали так, щоб провести їх, коли той дописувач відбуде на відпочинок. А в цього таки були неприємності…»

Як з’ясувалося, донос мав зворотну дію — на Президії у скриньці для таємного голосування проти мене виявився тільки один бюлетень. А десь за місяць (на той час уже вийшла «Літературна Україна» з фотокартками письменницького поповнення, поміж яких була й моя) — Осику «покликав» утопленик, якого несло течією повз його дачну ділянку на березі Дніпра.

Тим часом гомін ставав гучнішим, до пахощів троянд додалися запахи чогось смачного.

За довгим столом, накритим червоною в білий горошок скатертиною, сиділо з десяток письменників, у тому числі й дві новенькі.

Щойно я переступив поріг, як Куценко сказав:

— Ага… — Й заходився розкорковувати пляшку шампанського.

— Зажди, — спинив його мій заступник. — Хай щось скаже. Ну, напутнє слово голови, як годиться.

— Авжеж, — підтримав Задорожний. — Так завжди було.

На мить я завагався. А тоді мовив:

— Все, що треба було сказати, я вже багато разів сказав: Наталці Власенко — на всіляких літературних конкурсах, починаючи ще зі школи, на презентаціях її книжок. Ользі Миколаївні — коли читав верстку її першого роману. Отож нехай поновлять у пам’яті мої слова. Це й буде промова. Хотів би тільки побажати, аби вони, попри літературне обдарування, залишалися скромними й ніколи, не доведи, Боже, не слабували на зоряну хворобу. — І до Куценка: — Розкорковуй, друже, та — по п’ять буль-буль, як ти кажеш…

— По сім. По п’ять це коли горілка…

— Ну, як знаєш.

— От що мені в тобі подобається, — озвався Андрушків до мене, — так це лаконічність. Ти ніколи не тягнув кота за хвіст у відповідальний момент.