Віктор Савченко - Діти Мардука

— Вони вже давно це зробили, — відказав Лікар. — Колись довідаються й про судно. Але сюди їм зась. Звісно, коли тут будеш ти.

— Я тут не завжди буду. Вони, їхні виконавці, можуть підстерегти мене де завгодно — біля мого будинку, на шляху до поштамту або супермаркету. Всі мої маршрути у них нанесені на мапу міста. І дублі маршрутів — також. Коштів на стеження вони не шкодують з двох причин: по-перше, структура, в якій вгніздився їхній, це підрозділ ненависної їм держави, яку треба знищити у будь-який спосіб. Найпростіше — виснажити її економічно, наприклад: підібрати такого як я і списувати на нього всі витрати на апарат стеження. А тим часом з’являються серійні вбивці, хтось розв’язує поножовщину на міжнаціональному ґрунті, проводяться цілі серії терористичних актів. До появи у нашому місті того рудого покидька, все було тихо. Тепер, коли він склеїв ласти, йому на зміну підшукають іншого… Ага, діти Мардука у своїх балачках не сказали ще одного — їм дуже важливо, щоб я не спілкувався ні з ким. У моєму під’їзді, біля моїх гаража і дачі створені мертві зони. Тепер же, коли я на судні, де різношерста команда і різномовні пасажири, я опинився у тій самій мертвій зоні. Ну, не рахуючи кількох людей. По суті вони досягли того, чого хотіли.

Костя не поспішав з відповіддю. Сказане змусило його замислитись. Нарешті озвався:

— Тут хоч є шанс, що ніяка зараза в нас не ввійде.

— Але ж так вічно не мусить бути. Колись доведеться переходити на осілий спосіб життя. Ти молодий ще; одружишся, дітей заведеш. Мардуківці ж висітимуть над тобою і дітьми твоїми дамокловим мечем.

— Так а що ж діяти?

— Ось до цього я й веду. Ситуація склалася така: або-або.

— Що ти маєш на увазі?

— Або вони — нас, або ми — їх.

— Чи не зібрався ти усіх дітей Мардука відправити у край без вороття? — в голосі мого приятеля вчувалася гірка іронія.

— Звісно, ні. Для цього потрібна армія таких як я. Але дещо ми можемо зробити. Кажу не «я», а «ми». Я дописую роман, над яким працюю уже багато років, а ти створюєш мені умови для творчості. Ось чому я погодився на твою пропозицію. А далі буде видно — надрукуємо його окремою книжкою чи запропонуємо на якийсь із літературних сайтів.

— І що ти цим досягнеш?

— А що я досяг, дешифрувавши і висвітивши число звіра? Показав нечувані злочини мардуківців, яківони коїли спільно з темними світу цього упродовж трьох поколінь . Тепер же я опишу, ні — вже описав, їхню нинішню підпільну, законспіровану діяльність і покажу, що це мерці, які разом з темними правлять бал у земному світі. Я не можу навчити читача ідентифікувати їх, але окремі прикмети дам.

Костя якийсь час мовчав, а тоді озвався:

— Якби ти дав рекомендацію як їх знищувати, то тебе більше людей зрозуміло б.

— Я такої рекомендації ніколи не дам.

— Чому?!

— Як ти гадаєш, — запитав я у відповідь, — чому зараз у світі іде така шалена боротьба за відміну смертної кари? Га?

— Ну, чому?

— А тому, що душі тієї нечисті поповнять лави воїнства змія червоно-вогненного, тих, хто в потойбічному світі виборює право бути творцем програми земного світу. Майбутнє земного людства формується там. Отож мудрі із землян прийшли до висновку: нехай краще ця зловорожа сила відбуває покарання тут, а не псує наше майбутнє, перебуваючи там.

Судно завершувало круїз по Чорному морю, і в кінці дня взяло курс на Одесу; позаду залишилося Поті. Ми з Костею в шезлонгах сиділи серед туристів. Раптом у тихому гомоні почулися «позивні» Костиного телефону. Він, глянувши на дисплей, сказав:

— Мірошник, — і натиснув кнопку звуку.

— Привіт, Максюто, — почувся чоловічий голос. — Ти де?

— А що ти хотів?

— Не міг би завтра заскочити до мене в Лікарню?

— З якого дива?

— Наш пацієнт помер.

— Он як. А ти кличеш мене на поминки?

— Щойно від мене пішов його батько. Він дещо для тебе залишив. Приїздив влаштувати майнові питання.

— Гаразд. Завтра після полудня озвуся, і ми домовимося про зустріч.

Костя відімкнув телефон, сказав:

— Віддав таки Богові душу.

— Ти переконаний?

— У чому? Що Валтас склеїв ласти?

— Ні, що він віддав душу справді Богові.

— А-а.

Ми очікували Мірошника у тому ж самому кафе під платаном, неподалік пам’ятника Дюкові. Костя був у своєму сірому непоказному одязі, я ж, як завжди, — у заношеній джинсовій парі з тюбетейкою на голові. Ми вже замовили по кухлю пива, коли з’явився Андрій. Привітавшись, він поклав на стіл невеликий згорток, і показав офіціантці, щоб принесла і йому пива.