Віктор Савченко - Діти Мардука

— Так а в чому ж тут причина і наслідок?

— Ось, бачиш, ти й сам не звернув на це уваги. В іншому ж місці ти описав, як більшовики розстрілювали царську сім’ю. Трупи останніх з династії Романових повантажили на машину й вивезли з Єкатеринбургу в район шахт. Туди ж привезли кілька пудів сірчаної кислоти… Минуло майже вісім поколінь після того, що скоїв з декабристами прадід Миколи Другого Микола Перший. У Миколи Першого були грамотніші консультанти — після декабристів справді нічого не залишилося. Їх і вішали в полотняних накидках, одягнених на голе тіло, щоб ні пряжка якась, ні ґудзик на мундирі не потрапили у могилу. Сірчана ж кислота, що її вилили більшовики на трупи царської родини, знищила тільки м’які тканини. Кістки ж залишилися. Але суть не в деталях нищення, а в кармі, а по-нашому: що посієш, те й пожнеш. «Посіяла» династія Романових, вона ж і ужинок зібрала — її просто не стало.

— Тебе можна брати у співавтори, — посміхнувся я.

Костя, який досі ковзав поглядом по деревах і людях, які проходили повз нас, подивився на мене уважно.

— То таке діло, — сказав. — Ти б краще навчив розпізнавати темних.

— Такого, друже, не навчиш. Я й сам відкрив у собі цю здатність зовсім недавно. А от що воно таке — благо якесь чи покара за гріхи, хтозна. Часом здається, що такий звір, який спить у мені, живе у кожному, тільки ХТОСЬ, хто відає людськими душами, не дозволяє людині бути господарем того звіра. Бо може статися, що звір вивищиться. Не важко здогадатися, що станеться з людством.

— Пробач, що ляпнув казна-що. Після того, що ти мені недавно напророкував, здається, ти можеш усе.

— Поясни, — зажадав я.

— Ну, ти сказав, що все зміниться і я отримаю те, про що мрію. Пригадуєш?

— Ні.

— Ось, бачиш… А я запам’ятав. Бо над усе хотів знову влаштуватися лікарем на круїзне судно. І це сталося буквально за кілька днів після нашої розмови. Гадаю, Степан тебе втаємничив у курс моїх справи.

— Так, він оповів. Вітаю тебе! А тільки я не пам’ятаю, щоб щось таке казав. Можливо, просто хотів тебе підбадьорити у важку хвилину.

— Не має значення, але воно збулося, — сказав Костя. — А тепер над тим нависла загроза. І не тільки для мене одного, а й для великої компанії. — Раптом він затнувся, і глянувши на годинник, підвівся. — Давай я віднесу спочатку книжку в бібліотеку, а потім побазаримо , як каже Ксилантій. До речі, у твоєму творі є ще одна особливість — там не все збагнеш одразу. Доводиться перечитувати по кілька разів.

Лікар поклав книжку в барсетку і витяг з неї пласку продовгувату коробочку.

— Презент бібліотекарці. Набір парфумів «шанель». У Франції купив.

У ній виявилося п’ять пляшчинок парфумів.

— Подаруй, подаруй, а тільки тій, що дозволила видати на руки книжку з читальної зали.

— А тобі звідки відомо? — здивувався Костя.

— Бо подарував цю книжку бібліотеці я — в єдиному примірнику. І її записали за читальним залом. А там на руки не видають. Жінку звати Ольга Миколаївна, вона, здається, заступник директора.

Ми зустрілися за годину, як і домовлялися, біля Преображенського собору. Я переглядав на лавці газети, куплені в кіоску навпроти, шукаючи інформацію про безпам’ятьків.

— Ну, що віддав? — поцікавився я.

— Так.

— Гарна жінка?

— Не те слово! — відказав Лікар. — Вона спочатку зніяковіла, коли я поклав перед нею парфуми, а потім відкрила одну з пляшечок і помазала за вухом. Поцікавилася чи ми з тобою знайомі. Я сказав, що ні. Мовляв, друзі порадили почитати твою книжку. Ага, я й бібліотекарці приніс шоколадку…

— Це ти по-людському вчинив.

— Не тільки по-людському, я ще до них завітаю по «Звірину…»

— Навряд чи. — Я витяг із сумки примірник, який тут лежав ще з минулої поїздки. — На ось.

Костя, подякувавши, сховав книжку в барсетку.

— На судні часом нудно буває. Розважальну літературу також не будеш весь час читати. Хочеться чогось іншого…

— Послухай, — увірвав я Лікаря, — а як щодо тих наших подій. До тебе доходять чутки про Валтаса?

— Мій друг-лікар каже, що Гладун геть розбитий паралічем — слово не вимовить. Але у нього в палаті, коли до нього хтось приходив, відбувалися дивні розмови. Відвідувач ніби звертався у порожнечу — якби то був діалог з тінню, і в порожнечу ж відповідав. Щодо адміністрації, то там — жодної реакції. Немов би цей кент у них ніколи й не числився.

— Звідки тобі відомо?

— У Степана є люди у тій структурі. Якби там щось, ми б уже знали.