Люсі обережно опустила хлопчика назад у колиску та якийсь час просто стояла й дивилася на нього. Іти спати вже не було жодного сенсу. Унизу хропів Девід — йому доводилося приймати сильні ліки, інакше через біль він не міг заснути. Хотілося забратися якнайдалі від нього — кудись, де він (навіть якщо схоче) не зможе її знайти ще кілька годин. Люсі одягла штани, светр, тепле пальто та чоботи — і вийшла в темряву.
На вулиці було страшенно холодно й волого. Спустився туман. Цей острів був великим майстром паскудної погоди. Люсі вище підняла комір — їй хотілося повернутися та взяти ще й шарф, але жінка вирішила прогулятися так. Вона вирушила вперед слизькою стежкою, насолоджуючись холодом і туманом, які своїм дискомфортом допомагали хоч на дрібку полегшити той біль, що з'їдав її зсередини. Люсі дісталася верхівки скелі та почала спускатися вниз слизькою рампою, обережно переставляючи ноги. Унизу їй довелося зістрибнути на пісок, щоб пройти до моря.
Вітер, як завжди, невблаганно сварився з водою: він дражнив хвилі, налітаючи на них згори, а вода відповідала йому свистом і шипінням, навалюючись на берег. І сварка ця триватиме вічно, бо жоден із них не заспокоїться, поки є інший, і обом більше нікуди іти.
Люсі пішла вздовж лінії прибою, заповнюючи думки шумом моря, аж поки пляж не закінчився високою скелею. Далі йти було нікуди, тому жінка повернула назад. Так до ранку вона ходила берегом, аж поки зі світанком не усвідомила: таким чином Девід просто хотів продемонструвати свою силу.
Ця думка не надто їй допомогла, але Люсі не відпускала її та довго обдумувала, аж поки не витягла з неї суть, наче перлину з раковини. Можливо, холодність Девіда мала те саме коріння, що і його жага рубати дерева, самостійно роздягатися, їздити на джипі, вправлятися з булавами та жити на суворому острові в Північному морі...
Як він там казав?.. Схожим на свого батька — героя війни, клятого безногого блазня... Йому треба щось довести, щось, що здавалося б порожнім, якщо виразити це словами... Він хотів досягти чогось, що міг би отримати пілот винищувача. Проте тепер Девід був здатен лише на те, щоб вправлятися з деревиною, тими булавами та інвалідним візком. Чоловіка позбавили шансу перевірити самого себе, і він хотів довести усім: «Я все рівно перевірив себе. Дивіться, як я вмію страждати».
Життя було до нього безнадійно несправедливим. Просто відчайдушно несправедливим. Але він мав мужність пережити ті страшні рани. Проте пишатися ними він не міг. Якби ноги йому відтяв «месершміт», то його візок став би йому військовою медаллю за мужність. Але тепер йому все життя доведеться казати: «Це сталося під час війни. Ні-ні, я не брав участі — це була автомобільна аварія. Я пройшов навчання і збирався їхати на фронт. Я вже бачив свою пташку — вона була просто чудова. Я б дуже відважно бився за нашу країну, я певен...»
Немає жодних сумнівів. Девід вважає, що так він проявляє свою мужність. Їй тепер теж доведеться бути мужньою, щоб знайти спосіб зібрати шматочки свого розбитого життя докупи. Колись Девід був добрим і люблячим. Тепер Люсі доведеться чекати, поки він знову зможе стати таким, як був колись. Доведеться шукати нові сподівання, нові цілі в житті. Інші жінки знаходили ж заради чого жити після втрати чоловіка, втрати будинків під обстрілами та навіть після того, як їхні кохані опинялися в полоні. І вона теж знайде.
Люсі підняла камінчик, занесла руку за спину та з усієї сили жбурнула його в море. Жінка не почула, як він упав — може, він і досі кудись летить навколо земної кулі, наче супутник.
— Я теж можу бути сильною! — крикнула вона, повернулася й пішла вгору рампою.
Скоро вже треба годувати Джо.
Будинок скидався на маєток, і певною мірою таким він і був: велика будівля з угіддями в лісистому містечку Вольдорф поблизу північної частини Гамбурга. У такому помешканні міг би жити власник шахти, успішний імпортер чи промисловець, але насправді цей будинок належав Абверу.
Усе через клімат. І навіть не той, який був тут, а той, що за двісті миль звідси на південний схід — виявилося, що там несприятливе середовище для радіосполучення з Англією.
Наземна частина будівлі була схожа на звичайний будинок, але під землею розмішувалися два бетонні бункери з радіообладнанням ціною в декілька мільйонів рейхсмарок. Усю цю систему зібрав майор Вернер Траутманн, і це була колосальна робота. У кожному бункері розташовувалося двадцять звукоізольованих пунктів для прослуховування, де сиділи радіооператори. Вони могли за стилем передачі повідомлення впізнати шпигуна — як діти впізнають мамині кроки в коридорі. Обладнання для прийому сигналу розробляли надзвичайно якісно, незважаючи на всі інші параметри, а от передавачі треба було спершу зробити компактними, а вже потім — потужними, їх зазвичай носили в невеличких валізках. Розробляли їх у компанії «Телефункен» на замовлення адмірала Вільгельма Канаріса, голови Абверу.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу