Теодор Константин - Капітан далекого плавання

— Якщо Раду не поїде, то вся наша затія нічого не варта. Інша справа, коли б його завербували тут. Але, очевидно, шпигуни мають намір зробити це за кордоном. Якщо Раду не поїде, доведеться їх арештувати. На допиті вони дещо скажуть, але резидент тим часом може зникнути. Коли ж Раду поїде, то резидента ми зможемо виявити через нього. Менеїле привезе для нього інструкцію, але може бути інакше. У всякому разі Раду зможе потрапити в їхнє середовище. Тоді нам вдасться викрити їх повністю.

— Виходить, пошлемо його у вовче лігво, — нахмурився полковник.

— Лише так ми зможемо розплутати цей вузол, — зауважив Богдан.

— Не сумніваюсь. Все ж треба зважити всі за й проти. Але я сам не вирішую. Доповім генералові, постараюся його переконати, — мовив полковник.

Богдан роздягнувся й пірнув у ліжко. Останнім часом спати доводилося дуже мало. Задзвонив телефон.

— Ти вже повернувся? — спитав полковник Жолдіш, — То як вони розлучались? Хоч сльозу зронила?

— Не дуже. Дорогою додому натякала, що я їй подобаюсь.

— Це схоже на неї. Знаєш, чому я тебе потривожив? Мені оце повідомив Пічоруш, що покінчила життя Корнелія Мелінте. Отже, вирушай на місце події. Там знайдеш Пічоруша. Потім зайдеш до мене. Цієї ночі працюватиму допізна. За тобою поїхала машина.

— Слухаю, товаришу полковник.

Коли вийшов на вулицю, машина вже стояла перед будинком.

— Знаєш, куди їхати? — спитав шофера.

— Знаю.

— Поїхали.

Будинок, у якому мешкала Корнелія Мелінте, стояв на Морській вулиці. Там уже юрмився натовп цікавих, жваво обговорюючи подію.

Богдан поволі піднявся на ґанок. Судовий експерт констатував смерть. Корнелія Мелінте вкоротила собі віку дещо незвичайним способом — залізла у ванну і перерізала бритвою вени. Якби не закривавлена вода, можна було б подумати, що вона, купаючись, заснула. Голова схилилась на плече, а невинна усмішка в кутиках рота робила обличчя витонченим — наче смерть принесла їй задоволення.

— Товаришу лейтенант, — звернувся Богдан до міліціонера, — хто вам повідомив про цю подію?

— Ось громадянка, — показав на жінку. — Прошу повторити все так товаришеві капітану, як ви розповідали мені.

— Я на кухні пекла млинці. Не вистачило цукру, я пішла позичити до Корнелії. Двері до її кімнати були напіввідчинені. Подзвонила, але мені ніхто не відповів. Зайшла до кімнати й помітила відхилені двері у ванну. Гукнула — у відповідь мовчанка. Тоді відчинила двері й побачила її мертвою. — Жінка схлипнула й витерла сльозу. — Мене охопив жах. Вискочила надвір і подзвонила всім сусідам.

— О котрій годині це трапилось?

— О пів на восьму.

Богдан глянув на годинник. Була дев'ята вечора.

— Товаришу лікар, — сказав Богдан. — Коли наступила смерть?

— Годин зо дві тому.

— Як ви думаєте, — звернувся до сусідки, — чому вона наклала на себе руки?

Офіцер з міліції простяг папірець і капітан прочитав: «Ніхто не винен у моїй смерті. Мені просто набридло життя. Корнелія Мелінте».

Раду дивився у вікно вагона до тих пір, поки Богдан і Міка не змішались із натовпом, потім полегшено зітхнув і запалив цигарку.

Майже біля кожного вікна спального вагона стовбичили пасажири. Більшість із них були румунські громадяни, які їхали за кордон.

Хоч Раду подорожував за кордон не вперше, тепер, коли потяг мчав крізь морок ночі, наче величезна стріла, радість нової подорожі захмарювалась невідомістю небезпеки, яка чатувала на нього.

Невдовзі він зачинився в купе і заснув.

Розбудило його сонячне проміння, що пробилося в купе крізь нещільно запнуту штору.

Холодний вітер гнав по небу брудні хмари, й вони щоразу затьмарювали сонце.

Раду поголився, помився і, вдягнувшись, вийшов у коридор. Закурив цигарку. Провідник побажав доброго ранку й запропонував каву.

Раптом відчинилися двері сусіднього, купе, і в коридор вийшов високий, худий, сивочубий чоловік у рожевому халаті. За ним — жінка в халаті такого ж кольору. Подружжя розмовляло по-англійськи. Не знаючи тієї мови, Раду тільки вслухався в голоси і, покурюючи, милувався краєвидами за вікном. Потім худий чоловік торкнув його і щось запитав. Раду відповів по-німецьки, що англійської мови не знає.

— Ви говорите по-німецьки? Чудово… Я питав, чи не знаєте, де ми зараз проїжджаємо?

— Не уявляю. Можемо запитати провідника.

— Не варто. Я просто запитав, бо нікуди особливо не поспішаю. Мені все одно, чи їхати, чи стояти.