Андрей Гуляшки - Пригода опівночі. Однієї дощової осені

Чоловік у халаті облизав посинілі губи і глибоко зітхнув.

— Товаришу інспектор, — промовив він хриплим непевним голосом. — Усе було точно так, як ви сказали. Я справді дивився крізь щілину в замку. Добре, що ви прийшли вчасно. Ви будете моїм свідком, і ми разом дізнаємося, в чому тут справа.

— Я завжди приходжу вчасно, — посміхнувся Абакум.

— Прошу вас, не смійтеся, бо ця справа дуже серйозна. — Чоловік у халаті зсунув окуляри на носа, і його зморщене обличчя відразу набрало соліднішого вигляду.

— Є тут ще люди? — спитав Абакум.

Чоловік знизав плечима, і в його очах знову з'явився жах.

— Товаришу інспектор, — сказав він, — я комірник цього складу. Служу тут ось уже десять років. Ці двері завжди замкнуті спеціальним ключем, який постійно тримаю при собі. У це приміщення ніхто не може зайти, якщо я не відімкну його. Ви самі пересвідчилися в цьому. Сьогодні вранці, рівно о восьмій годині без п'яти хвилин, прийшов товариш начальник. Він завжди приходить на роботу о восьмій без п'яти, а я приходжу, як і належить, товаришу інспектор, на п'ятнадцять хвилин раніше. За десять років я ні разу не спізнився. Відімкнувши товаришеві начальнику, я знову замкнув двері. Сховав ключ і ввійшов у свою контору.

В цьому коридорі, ви побачите, є тільки дві службові кімнати. Чотири інші заповнені медикаментами і завжди замкнуті. Моя контора міститься в першій кімнаті ліворуч, а кабінет товариша начальника — трохи далі, через дві кімнати. При цьому — прошу відзначити — двері моєї контори до половини скляні, отже, якщо по коридору хоч муха пролетить, я неодмінно побачу її. З восьмої години без п'яти хвилин до того моменту, як ви подзвонили і я відімкнув, жодна стороння людина не заходила сюди. Можу поклястися в цьому життям своїх синів, які служать в армії на дуже небезпечний ділянках: старший — сержантом в авіації, а менший — на південному кордоні. Ніхто не заходив у приміщення, товаришу інспектор! А товариш начальник тільки двічі викликав мене: першого разу попросив цигарку, бо в нього свої закінчилися, а другого разу запропонував скласти комбінацію цифр, щоб заповнити бланк для тоталізатора. Коли він покликав мене вдруге, було рівно без чверті десята. Я це запам'ятав, бо о десятій годині я регулярно випиваю пляшку мінеральної води.

Досі, товаришу інспектор, усе йшло так, як було заведено. І ось за п'ятнадцять хвилин до вашого приходу я навідався до товариша начальника, щоб він підписав мені експедиційний ордер. Постукав, натиснув на ручку і — коли б гримнув грім з ясного неба, я так не здивувався б. Виявилося, що двері замкнуті, а ключ — у щілині замка!.. Під керівництвом товариша Рашкова я служу три роки, і за весь цей час він жодного разу не замикав своїх дверей! Я натиснув на ручку вдруге, потім постукав. Постояв і знову постукав, на цей раз дужче. Ніякої відповіді, товаришу інспектор! Мене пройняв піт. Я почав стукати, ломитись у двері, кричати на весь голос: «Товаришу начальник! Товаришу начальник!» А у відповідь тиша. Жахлива тиша! І тоді, як ви сказали, я присів, щоб подивитися крізь щілину в замку. Але заважав ключ…

Абакум уже не слухав. Він побіг по коридору і зупинився біля четвертих дверей ліворуч. Швидко і вправно, за допомогою кількох інструментів спеціально обладнаного ножика, він звільнив щілину замка від ключа і повернув у ній маленьку відмичку. Замок клацнув, і Абакум натиснув на ручку дверей.

Перед очима Захова відкрилась ліва половина кімнати. На старому жакардовому килимі блищала невеличка сонячна пляма, і в снопику яскравого світла, яке лилося крізь розчинене вікно, тремтіли мікроскопічні срібні порошинки. За вікном виднілось подвір'я, вкрите високою пожовклою від засухи травою, заросле бур'яном, серед якого де-не-де біліли ромашки.

Здавалося, все заснуло, розімлівши від спеки, замовкло в тяжкому сні.

Трохи осторонь, праворуч від сонячної плями, на килимі виднілись Венцеславові ноги в черевиках з білою гумовою підошвою. Носки черевиків стирчали вгору, трохи відхилившись уліво і вправо, як у людини, яка міцно спить, зморена втомою. Абакум зайшов у кімнату, а його мозок, неначе автомат, реєстрував: «Взуттєва фабрика імені 9 вересня, [6] 9 вересня в 1944 році у Болгарії було повалено монархо-фашистський лад. номер 43…»

Труп, здавалося, займав усю підлогу. Венцеслав Рашков лежав випроставшись і розкинувши руки, спокійно, немов вибрав найзручнішу позу для тривалого відпочинку. Тільки голова його була відкинута назад, тому підборіддя неприродно випиналося вгору.