Александр Сизоненко - Зорі падають в серпні

— Ти щось хотів сказати? — питає він, але на Юрка накочується темний сон, і все щезає.

— У хлопця вже тиждень тому почався тиф, — відзначає доктор Ландман. — Я забираю його в свою поліклініку, фрейлен Бірке.

Сниться Юрі Муратову сон: десь бреде він порожнім селом — вулиці кінця не видно, і під ногами крута багнюка, а обабіч латки жовтого брудного снігу. Хати, кинуті господарями, пороззявляли роти розчинених сінешніх дверей, наче проголодалися і німо просять їсти. Заходить вечір. Косі тіні від хат лягли через дорогу, і Юрко то йде в такій тіні, і йому стає холодно, то, потрапивши в просвіт між хатами, відчуває на своєму обличчі, на голові, на руках — на всьому тілі ласкаві й теплі дотики сонячного проміння. Ступить один, другий крок, засліплений і пригрітий сонцем, а тоді знову бреде розгрузлою дорогою в холодній темряві.

Крута багнюка липне до верзунів важким, пудовим шматтям, і йому здається, що вся вулиця тягнеться за ногами. Невимовно важко йти, кожен крок коштує неймовірних зусиль — здається, оце ступне він востаннє і впаде.

Але він іде все далі й далі, йому хочеться вибратися з села засвітло. І не вдається. Раптово впала на землю ніч, стало темно, наче йому зав'язали очі, і він вже не бачить ні хат, ні вулиці, ні дороги під ногами. Тільки небо зеленувато світиться вгорі, плавають, переливаються в ньому, насмішкувато переморгуючись, зорі.

«Куди йти? Як бути далі?» хоче спитати хлопець, але навколо ні душі. Очевидно, жителів вигнали німці до лялечки, і тільки в різних кінцях села сумно, наче над покійником, виють покинуті собаки. Жах насувається на хлопця, йому моторошно стає від того виття, від темряви і розгрузлої дороги, що лягла йому під ноги та веде невідомо куди, і він потихеньку починає чалапати з дороги, сподіваючись прибитися до якоїсь хати. Вітер дме злий, колючий, — хоча б затишок, хоча б за стіною десь сховатися від нього! Хлопець тихо переставляє ноги, щоб не чвакала багнюка та не почули бездомні собаки. Вони, певне, показалися на самоті та у відчаї і розірвуть його.

Нарешті — стіна. Він сідає навпочіпки під стіною і заплющує очі. Вітер шумить за рогом; виє і виє десь на далекому кінці села пес; і Юркові здається, що оця самотність і темрява, оця брудна вулиця і ніч ніколи не закінчаться. І тоді, як блискавка, осліпила його згадка про море, про маму, про сонячний день, теплий, ласкавий вітер і, зірвавшись на рівні ноги, він крикнув:

— Мамо! Мамочко! — і побіг геть із цього покинутого села, од цього виття, що годне витягти серце, від оцієї темряви. Він біг, натикаючись грудьми на паркани, налітаючи на колючі кущі, і, продершись крізь них, полетів раптом у яму. Напружився, очікуючи удару після падіння, з жаху тріпнув головою і раптом побачив світло.

Після такої темряви, в якій він біг і падав, світло здалося йому нестерпно різким, і Юрко на мить заплющив очі. Глянув знову і побачив вікно, розчинене в сонячний зелений простір, квітучий бузок, що врунився чудесними хвилями туману — здається, ось зараз подме вітер, ці хмари гойднуться раз, вдруге і полинуть угору. Все це було таке миле, таке прекрасне після важкого сну, що Юра, не знати чому, всміхнувся і з очей його, які здавалися на змарнілому, худому обличчі дуже великими, потекли на подушку сльози. Він плакав, і все в ньому здригалося, і дивно було, що навіть плакати в цьому світі, де є сонце, квіти, голубе небо, — навіть плакати тут солодко, радісно: все це, навіть сльози, якось оновляє тебе.

Щось біле й легке, випливши із-за Юркової голови, закрило на мить вікно, пройшло далі, і хлопець побачив у себе в ногах молоду жінку, що уважно дивилася на нього. Погляд її був суворий, вичікуючий і тривожний, як у мами, коли вона питала Юрка: «Де ти був, халамиднику?»

«А справді, де я був?» подумав хлопець, готуючись до відповіді.

Та жінка нічого не спитала. У неї здригнулися куточки губ, брови трохи піднялися, і раптом тепла ласкава посмішка освітила її чоло, очі, лице. Вона наблизилась до Юрка і погладила його по голові. Рука була прохолодна і пахла чимсь приємним і незнайомим.

Потім Юркові принесли їжу — він їв і всміхався. Все його радувало: і весна, що пнулась у вікна квітучим бузком, і щебетання пташок, і власні худі руки, і навіть те, що він дихав, дивився, їв. Усередині в нього була якась дивна лоскітлива порожнеча, і ніщо вже не боліло, нічого не хотілося — тільки б отак лежати і дивитися, дивитись на все… І навіть про батька й матір він в цю хвилину не згадував, поринаючи в перший здоровий сон після тяжкої хвороби.