Александр Авдеенко - Дунайські ночі

Гойда зупинився, труснув головою, посміхнувся. «Чортовиння, та й годі. Ех, Василю, Василю!.. Не криви душею, признайся! Подобається дівчина? Та ще як подобається!»

— Ось і я!

Гойда обернувся. За два кроки від нього, на вузькій стежці, стояла світловолоса верховинка в чорній спідниці і полотняній, вишитій бордовими квітами кофточці, її руки, голі до ліктів, зовсім не вкриті загаром. Дівчина тримала легкий, з тонкої лози кошик. Яскраве світло ранкового сонця, пробиваючись крізь листя, освітлювало струнку постать дівчини і тремтливими смугами лягало на спідницю, обличчя, груди, впліталося в коси.

Минула хвилина, друга, а хлопець мовчки дивився на сірі, усміхнені, з лукавинкою очі, чорні високо підняті брови, гарячі губи. Він дивувався, радів, впізнавав і не впізнавав Марію. Але де ж її «спецодяг», монастирська ширма? Скинула. Коли б назавжди! Отак, без чорної шкаралупи, повинна жити. Гарна ж дівчина.

— Чого ти так дивишся, Василю? Не впізнав?

— Важко впізнати. Бач яка!..

— Гірша стала чи краща?

— На людину схожа.

— Тільки схожа? Погано бачиш, Василю. Придивися!

— Та годі тобі… Давно придивився.

— А може, тільки здається, що придивився, га? Може ти бачиш тільки те, що близько, на самій поверхні лежить? А найголовнішого й не помічаєш?

— А що в тебе найголовніше? — Гойда обережно, не повертаючи голови, пильним поглядом окинув Ведмежу ущелину.

— Не бійся. Ніхто нас тут не побачить. Тихе місце, безлюдне.

— А чого мені боятись?

— Як же! Ти людина відповідальна, чиста, стоїш на сторожі державної безпеки, а я — мазана-перемазана, чорна кістка, довгопола, городнє опудало.

Гойда нахмурився.

— Ну, перестань прибіднюватися! Краще розкажи, як це ти встигла так швидко переодягтися. Де рясу скинула?

— В кущах. — Марія вийняла з кошика чорний одяг. — Ось. Влізу в нього, як з тобою розстануся… Василю, не одвертайся! Чому ти в очі не дивишся?

— А навіщо? Що я побачу в них цікавого? Господа бога? Матір ігуменю? Свічки? Хрести?

— А ти заглянь — таке побачиш… Ну! Боїшся?

Він повернувся до неї і презирливо примружився.

— Ну, що?..

— Дивись краще!

Гойда не витримав погляду дівчини. Махнув рукою, одвернувся, щоб не помітила Марія, як кров обпекла йому обличчя.

— Нічого путящого не бачу.

Потік вирував, пінився, шумів, переливаючись з каменя на камінь. Над ним клубочився сніговий холодок-невидимка. Такі місця любить форель.

Гойда розмотав волосінь і, вибравши порівняно тихе прозоре місце, закинув гачок.

Марія набрала оберемок сушняку, акуратно склала його гостроверхим куріньчиком і сунула всередину сухого моху.

— Василю, можна розпалити багаття? Люблю на мисливський вогонь дивитись.

— Розпалюй, якщо любиш.

— А сірники є?

Він кинув через плече коробочку сірників. Вона підхопила її, і через мить в ущелині потягло запахом диму, затріщали сухі гілочки і спину Гойди пригріло жарке полум'я.

— Добре! — Марія засміялась. — Славно! Іди й ти сюди, Василю, про мою справу поговоримо.

Гойда не одразу кинув вудочку. Підійшов до багаття, щоб покурити і знову піти рибалити.

Не хотів дивитися на Марію, а дивився. Щоки дівчини розрум'янились, очі сяяли радісним світлом, маленькі акуратні вуха, наскрізь прозорі, рожеві-рожеві, здавалося, ось-ось спалахнуть.

— Ну, яка в тебе справа? — спитав згодом.

— Встигнемо з справою. Не підганяй… Васильку, славненький мій! Четвертий рік я з тебе очей не зводжу. Ніякої надії не було, а я все одно дивилася… Усі твої рибальські місця вивчила, всі твої стежки-доріжки запам'ятала. Знаю, що ти любиш, з ким дружиш. Все, все про тебе знаю!

— Так уже й усе?

— А чого не знаю — серцем вгадую… А ти чому не вмієш вгадувати?

Руки її були сонячно теплі, долоні пахли гірською м'ятою.

Гойда зажмурився. Минуло немало часу, поки він насмілився глянути на дівчину, ворухнути губами.

Маріє, я хочу тобі сказати…

— Кажи!

— Я давно хочу спитати, хто загнав тебе в цю монастирську тюрму?

— Сирота я. Нікуди було подітися. З дванадцяти років у монастирі.

— Колись, до Радянської влади, сиротам нікуди було подітися. А тепер? Усі дороги перед тобою відкриті. В колгосп. На тютюнову фабрику. На виноградники. У лісництво. Ти вільний птах, а повзаєш.

Марія важко, наче стара жінка,»зітхнула, але очі її все ще сяяли радісно, молодо.

— Одна в мене дорога, Васильку. Звикла я до монастиря, звикла всім догоджати: і богові, і ігумені, і Марті Стефанівні, і старому, і малому. І тебе слухатиму.