— Чому саме завтра ви повинні були закупорити гирло Дунаю? Чому не раніше і не пізніше?
— Так, питання надзвичайно важливе. Але ви, здається, вже догадалися, який завтра день?
— Відповідайте!
— Завтрашній вибух присвячується великим подіям на всьому Дунаї. Люди-жаби висадилися в Словаччині, Болгарії, Румунії, Угорщині. Найбільше їх послали в Угорщину. Угорщина стане епіцентром вибуху. — «Мохач» сподівався, що його останні слова справлять на радянського генерала особливо сильне враження. Але навіть таке зізнання не викликало зміни на обличчі Громади. Воно лишалося спокійне, холодне, незворушливе.
— Ви, здається, не вірите мені?
— Не маю права не вірити, бо ви підтверджуєте те, що нам уже відомо, — відповів Громада.
— Ви хочете сказати, що мої добровільні щирі зізнання не мають ціни? І я не можу надіятися на пом'якшення вашого правосуддя?
Офіцер, який сидів біля вхідних дверей, тихенько підвівся і вийшов. Громада почекав, поки зачинилися двері, і сказав:
— Не можу виступати від імені нашого правосуддя. Чому ви не дочекалися вибуху, покинули свою базу? — запитав Громада.
— Нас виявили румунські прикордонники і почали переслідувати. Через болота і плавні наша група вибралася на кордон. Подолали вісім чи десять дунайських рукавів, дюжини дві озер та боліт. Ви, звичайно, запитаєте: чому ми прямували саме сюди, на північ, до радянського кордону. Справа в тому, що на острові Тополиному у нас давня надійна явка. Ми сподівалися відсидітись у свого старого друга Сисоя Уварова, у «Білуги», дочекатись оказії і повернутися в Регенсбург.
— Правильно, — сказав Громада. — Ви не потрапили до Сисоя Уварова. Спостерігаючи за Тополиним з правого берега, встановили, що «Білуга» перевернулася догори черевом. І навіть це не зупинило вас. На що ж ви сподівалися, перепливаючи Дунай?
— Я вів своїх супутників у ваш тил, гадаючи через Польщу вийти в Західну Німеччину. Коли й ви почали нас переслідувати, я покинув їх і почав пробиватися сам, до Одеси, а звідти міг би кружним шляхом повернутись у Регенсбург чи Мюнхен.
— Ніби все правда. Все до ладу.
— Чиста правда, генерал! — вигукнув «Мохач». — Я не можу брехати. Мені це ні до чого. Чистосерде зізнання дає мені якесь право сподіватися на збереження життя, а брехня… Ні, я ще не хочу помирати.
— А відпочити хочете? — несподівано запитав Громада і засміявся. — Час!
Лада Тимофіївна сиділа біля вікна, що виходило на Дунай. Проводжала вечірню зорю. В хаті, заллятій тихим світлом догоряючого дня, пахло антонівськими яблуками. Глиняна, свіжовимащена долівка посипана, як на зелені свята, пахучою травою і волошками. Над вхідними дверима білі полотняні вишиті рушники. На липовій дошці стола теж рушники. «І сама Лада Тимофіївна немов закутана в рушники — на ній щось біле з червоним, свіже, випрасуване.
Сонце сіло, потягло прісною прохолодою, і зразу ж на Дунай посунули осінні сутінки: з моря, з дунайського гирла, з очеретяних нетрів, з проток, порослих ряскою і пізніми ліліями. Потемнів, злився з Дунаєм острів Лебединий. І тихо стало на цій п'яді руської землі, так тихо, наче тут немає людей.
Лада Тимофіївна зачинила вікно, вдяглася, прихопила з собою квіти і вийшла на вулицю.
Йшла до сина. Він чекав її на острові, за кілька кроків од хати, де народився і виріс.
Стоїть на бетонній прибережній кручі і дивиться на Дунай. Мовчазний, знаючий, гордий і добрий. Голова його не покрита. Груди, губи і лоб доступні всім вітрам і дощам. Від бурі не одвертається, не здригається від грому, не сліпне від блискавок. Стоїть, підноситься над купкою білокорих, гіллястих тополь-близнюків, на яких чорніють старі гнізда лелек.
Стоїть чистий, світлий, любовно обласканий, відполірований так, що зірки відбиваються в його мармурових плечах, і дивиться на Дунай. Тінь Дунаю мерехтить на його обличчі. І славний вітер, вітер Карпат і Балкан, овіває його, гладить кам'яні кучері.
Тихо тут зараз, спокійно. А завтра все зміниться. Вранці першим катером примчить Джулія, чорноволоса, чорноока, вся в чорному, і чотири сини — Пальміро, Іван, Джованні та Варлаам. З ними приїдуть бойові товариші і друзі Капітона. Будуть і квіти, і гарячі промови, і спогади. Але не буде того, що є зараз — тиші, повної душевної близькості з сином.
Лада Тимофіївна давно вже перестала помічати, коли висловлює вголос свої думки, коли думає мовчки, коли питає щось у сина і коли сама ж відповідає. Все, про що думала, що говорила і що відчувала, уявлялося їй як два потоки дум і почуттів — свій і синів.
Читать дальше