Вьет Нгуен: Симпатик

— Благаю, панове! — заплакала вона. — Я невинна! Присягаюся!

Три роки по тому агентка комуністів досі була в камері. Я тримав її справу в себе на столі, як нагадування про те, що не зміг її врятувати. Ман сказав, що в цьому є і моя провина. Коли настане день звільнення, саме я відчиню її камеру. На момент арешту їй було двадцять два, до справи додано дві світлини, одна — з арешту, друга зроблена кілька місяців тому, на ній її очі згасли, а волосся стало рідшим. Наші камери були машинами часу, де ув’язнені старішали значно швидше, ніж мали б. Ці два її обличчя, тоді і тепер, допомогли мені обрати кількох людей для спасіння й приректи на смерть багатьох інших, дехто з яких мені навіть подобався. Кілька днів я укладав і переукладав список, тим часом були винищені захисники Суанлока, а Пномпень з іншого боку кордону впав під натиском червоних кхмерів. Через кілька вечорів наш екс-президент таємно втік до Тайваню. Клод, що відвозив його до аеропорту, чув металевий брязкіт з надміру важких валіз президента — ймовірно, від чималої частки золотого запасу нашої нації. Наступного ранку він зателефонував мені, щоб сказати, що наш літак вилітає за два дні. Я покінчив зі списком раніше того ж вечора і сказав Генералові, що вирішив на користь демократичності та репрезентативності, обравши офіцера найвищого рангу, офіцера, якого всі вважали найчеснішим, того, чия компанія була мені найприємніша, і так далі. Він погодився з моїми аргументами і з їхнім неминучим наслідком — чимало старших офіцерів, найобізнаніших і найвинуватіших у діяльності Особливої Служби, залишаться тут. Список я завершив полковником, майором, ще одним капітаном і двома лейтенантами. Лишив одне місце для себе і ще три — для Бона, його дружини та їхнього сина, мого хрещеника.

Коли того вечора Генерал зайшов до мене поплакатись, з напівпорожньою пляшкою віскі в руці, я попросив його зробити мені послугу і взяти Бона з нами. Ми не були кревні брати, однак він один з двох моїх побратимів, ще зі школи. Другим був Ман. Ми втрьох присягнули один одному в невмирущій вірності, розрізавши свої юні долоні й змішавши кров у ритуальному рукостисканні. У моєму гаманці лежав чорно-білий знімок Бона та його родини. Бон мав вигляд привабливого чоловіка, відлупцьованого до крові й м’яса, от тільки Господь від початку нагородив його саме таким обличчям. Ані берет парашутиста, ані випрасувана до хрускоту, смугаста, немов тигр, військова форма не давали відвести погляд від схожих на парашути вух, підборіддя, яке весь час ховалось у складках на шиї, та плескатого носа, що вказував чітко направо, немов відображаючи його політичні погляди. Говорячи про його дружину, Лінь, поет цілком міг би порівняти її обличчя з пóвнею, натякаючи цим не лише на його повноту й круглість, але й на те, яке воно плямисте та вкрите кратерами, змережане шрамами від прищів. Як ці двоє змогли породити таке миле дитя, як Дук, — загадка. Або ж плід простої логіки, за якою два мінуси, поєднані разом, дають плюс.

Генерал повернув мені фото і сказав:

— Це найменше, що я можу зробити. Він пілот. Якби наша армія складалась лише з повітряних сил, ми б перемогли в цій війні.

Якби… Але не існувало жодного «якби», лише невідворотний факт: Генерал сидів нині на самому краєчку мого стільця, поки я стояв біля вікна, потягуючи своє віскі. Надворі його зв’язкові згодовували жмені таємниць вогнищу, яке палало в бочці на п’ятдесят п’ять галонів [9] Близько 208 л. , роблячи цю ніч ще спекотнішою. Генерал підвівся, стискаючи склянку в руці, й заходився міряти кроками мою невелику спальню, вбраний лише в боксери та спідню майку, з опівнічною тінню неголеності на підборідді. Лише економки, родина та я бачили його в такому вигляді. Коли до вілли приходили відвідувачі, о будь-якій годині, він зустрічав їх з напомадженим волоссям, у своїй накрохмаленій формі кольору хакі — на грудях більше стрічок, аніж у волоссі королеви краси. Але того вечора, коли тишу на віллі час від часу порушували лише постріли, він дозволив собі поскаржитись на те, як американці обіцяли нам спасіння від комунізму, якщо ми робитимемо те, що вони скажуть.

— Вони почали цю війну, а тепер втомились від неї і продали нас, — сказав він, наливаючи мені ще. — Але хто у цьому винний, якщо не ми? Ми виявилися достатньо дурними, щоб вірити, що вони дотримають свого слова. Тепер нам нема куди тікати, тільки в Америку.

— Це не найгірше місце, — зазначив я.

— Може й так, — сказав він. — Принаймні ми будемо жити, аби боротися далі. Але наразі ми зазнали повної й беззаперечної поразки. Який тост годиться для цього?