Вьет Нгуен: Симпатик

— Офіційно, — сказав Клод, — евакуації не буде, бо нас не зривають з місця найближчим часом.

Генерал, який дуже рідко підвищував голос, тепер це зробив.

— Неофіційно ви нас кидаєте! — крикнув він. — Вдень і вночі з аеропорту йдуть літаки. Усі, хто працює з американцями, хочуть виїзну візу. За візами вони йдуть до вашого посольства. Ви евакуювали своїх жінок. Ви евакуювали немовлят і сиріт. Чому лише американці не знають, що американці тікають звідси?

Клодові стало гідності зробити присоромлений вигляд, пояснюючи, що в разі оголошення евакуації в місті спалахнули б заколоти і люди могли б напасти на тих американців, що лишилися тут. Так уже було в Данангу та Нячангу, де американці втекли, рятуючи свої життя, і залишили місцевих жителів битися одне з одним. Але, попри цей прецедент, у Сайгоні було навдивовижу спокійно. Його мешканці поводилися, немов подружжя, чий шлюб уже зруйновано, однак вони прагнуть триматись одне за одного і тонути разом, якщо це дозволить їм не визнавати зрадницької правди. А правда тут полягала в тому, що принаймні мільйон людей так чи інакше працювали на американців, починаючи з тих, хто чистив їм взуття, і закінчуючи тими, хто керував армією, сформованою американцями за їхнім власним уявленням, щоб робити їм феляцію за ціною гамбургера десь у Пеорії чи Покіпсі. Чимало хто з цих людей вірив, що, як комуністи переможуть (у що вони відмовлялися вірити), на них чекатиме в’язниця або ж гарота [8] Знаряддя страти та тортур. Остання офіційно зареєстрована страта на гароті відбулась у 1975 році. , а на незайманих дівчат — шлюб із варварами. Чому б їм так не думати? Саме такі чутки розпускало ЦРУ.

— Отже… — почав Генерал, але Клод його перебив:

— Ви маєте літака, і вам слід вважати це за щастя, сер.

Генерал був не з тих, хто благає. Він прикінчив своє віскі, як і Клод, тоді потиснув йому руку і попрощався, не зводячи з нього погляду. «Американці люблять дивитися людям у вічі, — сказав мені якось Генерал, — особливо коли трахають їх ззаду». Клод бачив ситуацію інакше.

— Інші генерали дістають місця лише для найближчих родичів, — сказав він нам, прощаючись. — Навіть Бог та Ной не могли врятувати всіх. Принаймні не стали.

Чи справді вони не могли? Що сказав би на це мій батько? Він був католицьким священиком, але я не пам’ятаю, щоб цей бідолашний сановник колись читав проповідь про Ноя, хоч і визнаю, що я ходив на месу тільки для того, щоб подрімати. Але хоч що могли зробити Бог чи Ной, я не сумніваюсь, усі люди Генерала, маючи таку змогу, порятували б сотню кровних родичів, так само як усі ті офіційні, що могли собі дозволити хабара. В’єтнамські родини — річ тонка й складна. Як єдиний син пригнобленої матері, я інколи і хотів мати таку родину, однак зараз, безперечно, був не той випадок.

Пізніше того ж дня президент подав у відставку. Я думав, що він покине країну за кілька тижнів до того, як годиться диктаторові, й заледве думав про нього, працюючи над списком евакуації. Генерал був прискіпливий, уважний до деталей і звик швидко ухвалювати тяжкі рішення, однак це завдання він доручив мені. Сам займався звичними справами: читав ранкові звіти з допитів, ходив на зустрічі до помешкань загальної об’єднаної частини штабу, телефонував довіреним особам, щоб обговорити, як утримувати місто і водночас підготуватися до того, щоб покинути його — непростий маневр, наче грати в музичні стільці під свою улюблену пісню. Я думав про музику, бо, складаючи список у своїй кімнаті на віллі в нічну годину, слухав американське радіо на приймачі «Соні». Пісні «Темптейшнз», Дженіс Джоплін та Марвіна Ґея зазвичай робили погане стерпнішим, а хороше — взагалі чудовим, але не в такі часи. Кожне викреслене ім’я скидалося на смертний вирок. Усі наші імена, від наймолодшого офіцера до Генерала, були у списку, який власниця запхала собі до рота, коли ми увірвалися до неї три роки тому. Попередження, яке я надіслав Манові, не дісталося до неї вчасно. Коли поліцаї притиснули цю агентку комуністів до підлоги, мені не лишалося нічого, крім сунути руку їй до рота й витягнути просочений слиною список. Його зіжмакане існування доводило, що за членами Особливої Служби, які звикли стежити за іншими, теж стежили. Навіть якби я лишився з нею наодинці, я не міг ризикувати своїм прикриттям і сказати, що я — на її боці. Я знав, яка доля чекала на неї. У камерах допиту Особливої Служби говорили всі, вона мимоволі видала б мене. Агентка була молодша за мене, але доволі мудра, щоб теж знати, що на неї чекає. На якусь мить я побачив у її очах правду, яка полягала в тому, що вона ненавиділа мене за те, що я був тим, ким вона мене вважала, — агентом деспотичного режиму. Тоді, як і я, вона згадала про роль, яку мусила грати.