Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

— Чого мені прибіднюватись? Хлопці грошей дали, я й купив…

— Гроші і в нас найдуться.

Господар одразу пожвавішав і глипнув очима на дружину. Але та не зреагувала на це повідомлення. Підвелася важкувато, а не так, як раніше, й почала збирати брудний посуд.

— Завтра я відведу вас до схрону, — пообіцяв Семенюк, — а сьогодні відпочивайте.

— Ні, — заперечив Муха, — навідпочивалися, цілий день спали й підемо зараз.

— Зараз? — щиро здивувався Семенюк. — Але ж до схрону не менше десяти верстов! І лісом…

— Мусиш знайти дорогу із зав’язаними очима, — заперечив Мула. — А нам тут розсиджуватися ніколи. Цілий завтрашній день у Квасові…

— У мене, прошу я вас, тайник, — зробив ще одну спробу спекатися нічної подорожі Семенюк, — тайник під спіжарнею, там тепло й затишно, й борше село все згорить, ніж вас там злапають.

Але Муха затявся.

— Підемо сьогодні, ви самі не можете, най господиня проведе.

— Ну й настира ви, друже сотнику. Най буде по-вашому. — Він підвівся напрочуд легко, буцім і не випив кілька чарок перваку, одягнув на нічну сорочку ватянку, перевзувся, притупнув важким з підковками чоботом по фарбованій підлозі й запропонував: — Ходімо, панове, бо шлях наш не такий уже й близький, принаймні темний і звивистий, — коротко реготнув, — най його шляк трафить, цей шлях, та ми обрали його свідомо й не мусимо збочувати.

Ніч видалася світла й зоряна, але місяць ще не зійшов над лісом, і вони скористалися з цього, щоб проминути городи й скошені лани. Солодко пахло якимись квітами. Юрко жадібно вдихав цей запах, на серці було трохи тривожно, як буває завжди, коли не знаєш, що з тобою станеться через годину чи дві.

Десь серед ночі — Юрко не мав годинника, але гадав: близько третьої — Семенюк, перетнувши невеличку галявину, дав знак зупинитися.

— Скоро вже, — прошепотів, — тихо будьте, бо можуть і підстрелити. Чекайте на мене тут.

Далі Семенюк пішов сам, насвистуючи якусь пісеньку. Либонь, цей мотив був умовним сигналом, та ніхто не відгукнувся на нього, і мірошник, діставшись до лише йому відомої берези, старої, товстої, з потрісканою корою, зупинився й погрюкав палицею по стовбуру.

Постояв трохи, дослухаючись, і знову погрюкав: три рази через інтервали і два — коротко й швидко.

За березою почулося шарудіння, й просто з-під землі показалася голова людини. Мабуть, неждано побачивши її, можна було б померти з переляку, проте мірошник спокійно виступив з-за стовбура й мовив:

— Це я, пане Харитоне, Семенюк.

Чоловік напрочуд легко вислизнув із схрону. Був він на голову вищий за мірошника, а може, це нічні тіні видовжували все…

— Чого прийшов? — запитав високим хрипким голосом. — Є відомості?

— Привів двох.

— Чому тільки двох?

— Бо червоні оточили їх, і прорвалося тільки двоє. Сотник Муха з помічником.

— Звідки знаєш, що саме вони?

— Назвали пароль. Та й з Мухою я колись зустрічався.

Цибань позіхнув і пошкріб потилицю.

— Давай їх сюди, — наказав.

Семенюк коротко свиснув. Сотник, почувши, вийшов до берези, на всяк випадок виставивши автомат, але цибань помітив це й мовив владно:

— Кинь зброю!

Муха кинув “шмайсера” під березу, Юрко вчинив так само. Стояли перед цибатим, і Юрко почувався незручно, як буває в лазні, коли тільки зайшов туди і потрапив під погляди вже обвиклих людей.

Цибатий покидав автомати до схрону. Наказав:

— Лізьте.

Юрко поліз перший, ковзнув по драбині — гадав, що потрапить до брудної землянки, однак… двоповерхові нари з матрацами, гасова лампа, залізна грубка біля стіни. На дзиглику біля нар сидів ще один чоловік — лисуватим, високочолий, із сумними очима. А може, це тільки видалося Юркові, бо чоловік, побачивши прибулих, одразу повеселішав і подав їм руки.

— Називайте мене Михайлом, — мовив.

Цибатий зміряв Муху з ніг до голови уважним поглядом і, мабуть, лишився задоволений, бо подав йому руку й назвався:

— Харитон.

— Муха… — Сотник відповів на рукостискання. Напруженість, котра передує мало не кожному знайомству, особливо в таких обставинах, минула, всі розсілися, як могли, і Харитон виставив на стіл пляшку самогону.

— Остання, — попередив, — і тільки заради знайомства. Бо тепер, поки не виконаємо завдання, ні-ні, ані краплі.

Видно, Мусі цей наказ не сподобався, бо крекнув невизначено, проте заперечувати не став.

Коли спорожнили пляшку, Харитон засунув її під нари, посерйознішав, одразу зробився якимсь бундючним і мовив, звертаючись в основному до Мухи — Юрка через молодість літ не брав до уваги: