Теодор Константин - Балтазар прибуває в понеділок

Знаючи про все де, капітанові Кодру не треба було б і турбуватися. Але тому, що йшлося не про звичайного порушника, він не міг бути спокійним.

Дійшовши такого висновку, капітан запалив цигарку. Жадібно затягшися, він поставив собі запитання: чому цей досвідчений і небезпечний шпигун вибрав такий застарілий спосіб втечі — незаконний перехід через кордон? З другого боку, якщо про нього ще раніше знала контррозвідка, то чому його не затримали до того, як він пробрався до прикордонної смуги?

— Щось мені тут не зрозуміло, — прошепотів капітан майже вголос.

Потім пригадав телефонний дзвінок полковника Іонашку. Чого той дзвонив саме йому? А хіба тільки йому? Капітан Кодру подзвонив на прикордонну заставу «Жайворонок». Ні, Іонашку не турбував «Жайворонка». Що це могло означати? Не що інше як те, що, Іонашку догадувався, шпигун намагатиметься перейти через дільницю, яку охороняє його прикордонна застава.

— Хай спробує, якщо це йому подобається! — Майже вголос вимовив капітан.

Кодру взагалі був не забобонний. Та боявся, що може не пощастити. Точніше, боявся випадковості. В його житті випадковість уже кілька разів призводила до нещастя, тому він і боявся її. Румунське прислів’я, що іноді й рік не дасть того, що може дати година, Кодру знав, а отже, й розумів роль випадку в житті людини. Він усвідомлював, що то був страх, не підвладний розумові, але не міг його перемогти. Не міг перемогти саме тепер, коли був дуже напружений у чеканні. Звичайно, люди, що охороняють кордон цієї ночі, найнадійніші; звичайно, їх попереджено; звичайно, всі вони горять бажанням затримати шпигуна. Але випадковість буває такою безглуздою! І, крім того, тепер ніч, місяць зайшов за хмари, вітер дме в небажаному напрямі — від кордону в середину країни, а перебіжчик шпигун дуже небезпечний. Хоч і він, Кодру, вжив особливих заходів. Завдяки цим заходам, охорона в районі його прикордонної застави була виключно добре забезпечена. Ні, в жодному разі він не мав причин турбуватися… І все ж випадковість, ота клята випадковість… Раптом йому почувся тріск пострілу з сигнального пістолета. Але зразу ж зрозумів, що помиляється. Чулося лише виття вітру» який лютував наче посеред зими.

«Та втихомирся ж» проклятий вітре!» Охоплений безпричинним гнівом, капітан стукнув кулаком об сосновий стіл» за яким завжди працював. Одразу ж йому стало соромно, і, зітхнувши, він простягся на похідному ліжку. Вітер посилився, й капітанові Кодру приверзлося, що міцна будівля прикордонної застави піднялася вгору, полинула в повітрі, мов надувна куля, і попливла в сусідню країну. Мандри на такому кораблі були куди приємніші, ніж у літаку, бо не було чути гуркоту моторів, капітан чув лише вітер, який свистів, мов дивовижний змій. Так, летіти — приємно, хоч і страшно було: коли цей дивний корабель приземлиться в сусідній країні, то прикордонники його заарештують, обвинувативши в порушенні кордону.

Капітан скочив на ноги. Без сумніву, він непомітно заснув на якусь мить. Тепер, прокинувшись, він був задоволений, що на прикордонній заставі Все гаразд. Ця радість була трохи смішна, але він на те не звернув уваги, бо дуже перелякався уві сні.

Знову задзеленчав телефон.

— Алло, Кодру, нічого нового?

— Нічого, товаришу полковник.

— Добре!.. Хай вам щастить!

Чекання зростало в ньому, мов пісок у пісковому годиннику. А можливо, шпигун все-таки намагатиметься перейти на його дільниці. Капітан рішуче попрямував до дверей. Хотів глянути на рельєфний макет дільниці його підрозділу, щоб угадати, де, може, намагатиметься пройти шпигун, та, підійшовши до дверей, повернувся назад. Свою дільницю він знав напам’ять. Навіть із заплющеними очима Кодру бачив усю панораму дільниці так, як бачив свій дім, своїх рідних, коли його зненацька заходила повінь на Дунаї і він мало не потонув серед хвиль. Течія тягла його на дно, і він розплющеними очима, які навіть не боліли, побачив там, у воді, двір, дім, колодязь із жолобом, із якого пило воду лоша Ройбулец. Кодру весь час ковтав воду, знаючи, що помре, та не метушився даремно, бо не міг не дивуватися, як то можна під водою побачити і дім, і колодязь, і лоша, і своїх рідних, і пекаря Тассе, і головну вулицю села, якою саме йшов, накульгуючи, стражник дядько Гуреу. Так, усе те він бачив одночасно із здивуванням і сумом, відчуваючи, як від жалю на очі набігають сльози, бачить їх востаннє, бо ось-ось потоне. (Він не потонув: якийсь рибалка, здається, дід Димофте, врятував його).