Теодор Константин - Балтазар прибуває в понеділок

— Так, звичайно…

— Ви зауважили, що неможливо, щоб проходили два порушники, 3 яких один ніс другого на спині, тому що земля тоді повинна б була бути більше притоптана. Я повністю погодився б із вашим зауваженням, якби на смузі сліди були залишені людиною в нормальному взутті. Я ще зроду не бачив людини з такими лапищами. Пробачте мені цей вираз. Ви, може, десь бачили такі ноги?

— Так, і навіть тут, на прикордонному посту. У капрала Детунату, здається, нога не менша, ніж у порушника.

— В такому разі ясно, чому ви не звернули уваги на деталь, про яку я вам говорив.

— Значить, на вашу думку, перейшло двоє порушників, один на спині другого?

— Це припущення, капітане, — потім, ніби лише тепер пригадав, додав — Я повинен сповістити далі. Ви робіть своє діло.

Капітан Кодру вийшов. Він зайшов до кімнати, де знаходився макет рельєфу дільниці його підрозділу. Механічно сів на стілець і кілька хвилин дивився на макет зором, що нічого не бачив. Він почував себе стомленим. Збудження ще не вляглося. Полковник не зробив йому жодного зауваження, він, мабуть, вважав його до такої міри винуватим у тому, що відбулося, що вважав просте зауваження дуже замалим. До речі, Кодру і сам подумав, що не менше винен. Його попередили, що небезпечний шпигун намагається перейти дільницю, і ось він перейшов. Що це могло означати? Що його люди не виконали свого обов’язку. А якщо вони не виконали, то зрештою й він, їхній командир, теж не виконав свого обов’язку. Це означало, що він належною мірою не займався їхнім навчанням.

«Я все-таки зробив усе необхідне у даному випадку… Зрештою те, що в мене трапилося, могло трапитися і в будь-кого іншого».

Думка про те, що шпигун пройшов, — і не лише він, — перетворювала його збудження в безсилий гнів. Де ж до біса вони прокралися? Він закрив усі шляхи, які ведуть до кордону. Що ж трапилося з його людьми? Прикордонник повинен сам усе бачити, а його не можна помітити; чути все, а його ніхто не має почути; захопити зненацька порушника, а його щоб ніхто не захопив… У такому дусі він навчав своїх підлеглих, і був певен, що навіть найнездібніші засвоювали ці навики, специфічно прикордонні!! Замість того, щоб вони бачили порушників, порушники їх побачили і сховалися. Замість того, щоб їм чути, почули їх. Вони були захоплені зненацька, замість того, щоб захопити зненацька. Всі, без винятку, навіть Детунату. І лише тепер йому спало на думку, а чому це спізнюється Детунату? Чому він не повернувся на прикордонну заставу? Він повинен повернутися ще годину тому. Чорна думка на мить жахнула капітана Кодру: якщо замість того, щоб їх захопити зненацька, його, Детунату, захопили зненацька й ліквідували оті два порушники? Безглуздо!.. Безглуздо!.. Але від цих думок він тремтів, як ото вітер тріпоче прапорцем.

Повертаючись до кабінету, де залишив полковника Іонашку, він побачив, що той стоїть біля вікна з руками в кишенях І дивиться у морок за вікном. Полковник був так заполонений думками, що лише згодом повернувся від вікна й спитав:

— Щось нове, капітане?

У полковника було таке саме сумне й стомлене обличчя.

— Товаришу полковник, капрал Детунату щонайменше годину тому повинен був повернутися з чергування.

— Капрал Детунату? Той, у якого великі ноги?

— Так, той.

Лише тепер полковник, здавалося, повертався відкілясь, дуже здалеку. «Наче він досі спав, стоячи з відкритими, очима», — подумав капітан.

- І як ви собі пояснюєте запізнення капрала?

— Боюся, чи не трапилося з ним нещастя.

Полковник скептично глянув на нього:

— Нещастя? Яке нещастя?

Запитання полковника здалося капітанові не дуже розумним.

Врешті-решт із прикордонником, захопленим зненацька шпигуном, може бути лише одне нещастя.

— Його могли ліквідувати, товаришу полковник.

— Ви думали про це? — Потім, трохи пізніше, сказав: — Пошліть когось його пошукати.

— Товаришу полковник, якщо дозволите, я піду сам.

— Якщо ви вважаєте, що це абсолютно необхідно, я нічого не маю проти.

Абсолютно необхідно? Біс його знає, що розуміє полковник під словами «абсолютно необхідно». Дивний чоловік полковник. Досить було, щоб він сказав цих двоє слів «абсолютно необхідно», як вони вивели каштана з рівноваги, та ще так, що тепер він уже й не знав, чи треба йому особисто йти за Детунату, чи послати когось іншого.

— Товаришу полковник, якщо я вам потрібний, то я пошлю патруля.

— Поки-що ви мені не потрібні. Можете йти, Кодру.