Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

Наше перебування, на жаль, здається, не буде короткочасним. Ось уже десять днів моя діяльність тут зводиться до того, що я нічого не роблю. З власного досвіду я знаю, що невідомість — обтяжлива, але ніколи не уявляв, як збільшується ця обтяжливість, коли до неї додається ще й неробство.

— У вас пригнічений вигляд, — співчутливо зауважує одного дня Мод, коли ми прогулюємося пішохідною зоною.

— Хіба?

— Так. Хоч ви й намагаєтеся це приховати.

— Я не звик вештатися без діла.

— Оці люди довкола вас так само вештаються без діла і втішаються цим.

— Вони на канікулах.

— Вважайте, що й ви на канікулах.

— Не допоможе. Я не терплю канікул.

— Тоді беріть приклад з мене.

— Не можу розгадати вашої таємниці.

— Яка ще таємниця? Просто переконуйте себе, що неробство — неминучий етап праці. Це заспокоює.

Мабуть, воно так і є. Але ж її робота не така, як у мене. Бо, коли тебе залучили до операції силоміць, важко працювати з ентузіазмом.

Думка, що підбадьорює мене, не має нічого спільного з їхньою операцією. Думка, що підбадьорює мене, кружляє навколо цифри 29 — останнього терміну, коли я можу підняти якір і відчалити до Вісбадена, де на мене чекає рятівна автомашина. Справді заспокійлива думка, але трохи приправлена гіркотою: повертатися до своїх з порожніми кишенями, наче блудний син, — не таке вже велике щастя. Інша річ — повернутися з якимись даними про проект «Спрайт» і внутрішнім задоволенням від того, що Томаса спіткала заслужена кара.

За прикладом туристів ми з Мод товчемося переважно в закладах біля кафедрального собору й прогулюємося пішохідною зоною. Це такий собі досить просторий і дуже довгий коридор, обрамлений торговельними вітринами, прикрашений барвистими неоновими написами й заповнений юрмами перехожих, покупців і роззяв.

Ми належимо до категорії роззяв. Я — з примусу, а Мод — з природної жіночої цікавості до всього, що може прикрасити чи спростити побут. В даному випадку це, так би мовити, байдужа цікавість, без прагнення щось придбати.

— Ви, здається, цікавитеся сумками, — кидаю я, коли ми зупиняємося біля вітрини фірми «Саламандра». — Коли я вас побачив уперше, ви теж стояли біля магазину жіночих сумок.

— Так, але не заради сумок.

— Це ясно. А як ви мене розпізнали?

— Не було ніякої потреби розпізнавати вас. Я стежила за вашим автомобілем, знаючи, що людина, яка вийде з нього, — то мій об'єкт.

— Ви стежили за мною ще від «Чорного цапа»?..

— Облишмо ці спогади, — відповідає Мод, переходячи до наступної вітрини.

Наступна, або чергова вітрина — з ювелірними виробами, отже, цілком заслуговує на жіночу увагу. І, поки дама милується тими цяцьками, я знову пускаю пробну кулю:

— Що б ви сказали, якби я запропонував вам вибрати щось собі за мій рахунок?

— Не бачу підстав, щоб ви це робили. Після того, як я вас пустила до своєї спальні…

— І все-таки уявіть собі, що я це зроблю.

— Звичайно, відмовлюсь.

— Ви не любите діамантів?

— Я не люблю підкупу.

— При чому тут «підкуп»?

— Ніколи нічого не дають задарма, Альбере. Хіба щось зовсім нічого не варте. А діаманти мають ціну.

— Мабуть, ви й справді не дуже любите їх. Хоча носите діамантовий перстень.

— Я б не стала витрачати гроші на діамантовий перстень, — зауважує Мод, повільно рушаючи далі вздовж вітрин. — Це подарунок колишнього чоловіка.

— У вас був щедрий чоловік, — бурмочу я, намагаючись уникнути зіткнення з хлопчаком, який мчить на роликах просто на мене. В останню мить хлопчак різко звертає, задоволений, що налякав мене, й прямує до наступної жертви.

— Він не був скнарою, — чую голос Мод.

— Однак випивав… — висловлюю здогадку.

— Так, у межах дозволеного.

— Тоді він був садистом.

— Ні, не був і садистом.

— Отже, залишається класична причина: зрада.

— І цього разу помилилися, — ледь помітно всміхається жінка. — Ви, певно, спеціалізуєтеся на вгадуванні походження й фаху.

— Гаразд, здаюся, — кажу я.

— В такому разі ходімо до кав'ярні — отут, за рогом.

Мод — ласунка. Якщо не бари, то кав'ярні. Зрештою, не можна ж безперестану, мов кінь, обходити цю пішохідну зону. Завдяки Мод я знаю вже всі довколишні кав'ярні з усіма їхніми традиційними ласощами — від легких фруктових тістечок, увінчаних кремом і шоколадом тортів, названих хтозна-чому «Чорною горою», — і аж до «Віденського торта».

В цих закладах панує спокійна, напівсонна атмосфера. Відвідувачі — переважно дами середнього віку й старші, бо молодші ще дбають про свою фігуру. У довгій шафі-холодильнику під скляним ковпаком красуються вищезгадані торти, а кавоварка принадно поблискує нікельованими частинами. У приміщенні багато тихих куточків, зручних для ведення інтимних розмов і пліток; оббивка — в м'яких тонах, настільні лампи — ч рожевими абажурами. Одне слово, затишок і вишуканість.