Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

Отже, агонія трохи затяглася. Агонія, так майстерно організована отим жахливим чоловіком — Сеймуром, який і досі приходить іноді до мене уві сні, щоб потішити словами: «У вас немає ніякого виходу, Майкле. Ви в пастці. Чи відомо вам, що таке пастка? Це таке місце, куди можна ввійти, але не можна вийти. Вас звідти виводять, щоб дати по заслузі».

Я доїдаю свою порцію, намагаючись зосередити увагу на картоплі. Думати про Сеймура і водночас з апетитом їсти — просто неможливо. Але від кави в голові прояснюється, і мої думки переключаються на теперішні події. Заповнене турботами сьогодення — найкращі ліки від поганих спогадів.

Думка про те, що зараз Петко Земляк переховується в Мюнхені так само, як я колись переховувався у Копенгагені, змушує мене швидко розрахуватися й знову виїхати на шосе. Все це — нерви. Гнатиму я автомашину чи не гнатиму — однаково раніше ніж завтра вранці не зможу побачитися з Петком.

У Вісбаден я прибуваю ще завидна. За давньою звичкою, спершу їду за вказаною адресою, оглядаю місце не зупиняючись. Потрібна мені вулиця міститься осторонь від центру. Така собі тиха вуличка в тихому житловому кварталі. Ось і потрібний мені одноповерховий будинок з маленьким садком. Подібні спокійні куточки настроюють на благодушний лад хіба що новачків. Небезпека бути поміченим і зафіксованим тут набагато більша, ніж на людному бульварі.

Діставшись до торговельних вулиць у пішохідній зоні, не одразу знаходжу місце для паркування в маленькому провулку. З півгодини чекаю в якійсь кав'ярні, поки звечоріє, і знову жену машину за зазначеною адресою.

Металева хвіртка саду виявляється відчиненою. Входжу й натискаю на дзвінок. Ані звуку. Роззираюся навколо. Два вікна будинку освітлені. Дзвоню знову, трохи настирливіше. Цього разу чути, як повертають ключ, потім відсовують засув, знімають ланцюжок, нарешті з'являється жіноче обличчя. Вираз його не дуже привітний.

— Гер Шмітхаген удома? — запитую я.

— Його немає.

— Він мені потрібен з приводу автомобіля…

— Я ж вам сказала: його немає.

Здається, я відірвав її від телевізора, бо вона явно не бажає продовжувати розмову.

— Хіба він вас не попереджав, що його шукатимуть з приводу автомобіля? — наполягаю я, пильно дивлячись на неї.

Мій пильний погляд, певно, звільняє її від телевізійного гіпнозу, і вона бурмоче:

— Власне, так. Казав, щоб ви приїхали завтра вранці.

Вона вже ладна грюкнути дверима в мене перед носом, та я випереджаю її:

— Чому аж завтра вранці?

— Боже мій, тому що його немає — невже не зрозуміло! Він повернеться пізно вночі. Не турбуватимете ж ви його опівночі через якийсь там автомобіль!

Тепер двері зачиняються в мене перед носом, і я залишаюся на самоті розмірковувати над тим, як негативно позначаються на поведінці людини такі лиха, як телевізор і критичний вік.

«Завтра вранці» — це не раніше сьомої години. А ще треба проїхати п'ятсот кілометрів до Мюнхена. Навіть при найкращому розвитку подій зустріч з Петком до обіду не відбудеться.

Але й тут крутитися й привертати увагу сусідів не слід. Рушаю знову в центр, опиняюсь на якійсь площі з церковкою і сквериком, припарковуюсь на перше ж вільне місце й знову роззираюсь довкола. Ніч, вервечка вуличних ліхтарів, а навпроти — червоний неоновий напис: «Кюрасао».

Нарешті хоч щось знайоме серед цієї обстановки! Ресторани Кюрасао відомі на весь Захід своєрідним меню: в них подають тільки смажену яловичину з худоби, яку спеціально відгодовують в Аргентіні. Це страва для чоловіків — вона звільняє тебе від потреби вибирати. В меню намальований силует безіменної худобини, розграфований на строго пронумеровані частини, і ти тільки показуєш, з якої частини приготувати біфштекс. Далі можеш думати про свої справи, замість вести довгі гастрономічні розмови з метрдотелем.

У цих ресторанах завжди людно. Але вони мають ту перевагу, що маленькі столики розміщені в окремих кабінах, і тобі не доводиться слухати довколишньої балаканини, а тим паче брати в ній участь.

Після нічної темряви й прохолоди ресторан привітно огортає мене теплом і смачним духом смаженого м'яса. Обстановка умисне грубувата — ну, ще б пак, адже ви майже в Аргентіні! — білі стіни, чорні колоди, червоні скатертини, миготливе світло великих червоних свічок. Проходжу всередину, шукаючи вільне місце, аж чую знайомий голос:

— Ви самі, Майкле?

Зиркаю на кабіну. Перше враження таке, наче я сплю й треба негайно прокинутись. І враз виникає бажання — перетворитися на невидимку.