Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Тепер мав дотягти до першої-ліпшої майстерні. З поламаною трубою не дуже-то приємно їхати й по гладенькому асфальту, і Дорош зовсім засмутився, побачивши ще один об’їзд з вибоями. Зупинився, аби роздивитись дорогу. На щастя, об’їзд був невеликий: через річку перекидали новий міст, і шосе відвели трохи вбік, щоб не заважати будівництву.

Дорош поставив машину на узбіччя, вирішивши пошукати майстра тут, і не помилився: хлопці пообіцяли зварити трубу відразу після роботи. До кінця робочого дня лишалося хвилин сорок, і Дорош підігнав машину до пересувного вагончика, де жили мостобудівники.

Біля вагончика горіло вогнище, і хлопець у картатій сорочці мішав щось у відрі. Пахло юшкою: приємний запах лаврового листу й вареної риби… Дорош сів поруч на лавці. Мабуть, хлопцеві в картатій сорочці було нудно самому, і він зрадів нагоді поговорити з незнайомим чоловіком.

— Здурієш із цією кухнею, — кивнув на відро. — Поки звариш, їсти перехочеш…

Це звучало як запрошення до розмови, і Дорош не забарився підтримати її:

— Але ж за річкою в райцентрі є чайна, і йти туди всього хвилин десять…

— Борщ і картопляна юшка! — усміхнувся юнак. — Набридло… А тепер зранку гарно клює, й ми завжди з рибою. Сьогодні витягли три лящі кілограмів по півтора. Крім усякого дріб’язку.

Дорош ковтнув слину.

— Аж по півтора кілограма!

— Мороки багато, — поскаржився юнак. — Отих клятих окуньків поки почистиш… А я ногу підвернув. Хлопці кажуть: посидь кілька днів на дівочій роботі, ми за тебе відпрацюємо.

— Взаємовиручка…

— Та воно так, але на бетонних роботах зараз важко. Бетон везуть і везуть, вночі доводиться працювати.

Хлопець хотів щось додати, та з-за вагончика вискочила висока вродлива дівчина в комбінезоні й зав’язаній по-селянськи хустці. Вдарила залізякою по підвішеній на дроті рейці, ще раз і ще — і, може, від того, що дівчина усміхалась, а може, просто тому, що кінчати роботу завжди приємніше, ніж починати її, дзвін прогув весело й заклично.

Дівчина розв’язала хустку.

— Обід готовий? — запитала вона в хлопця.

— Покуштуй… — покрутив той ложкою у відрі.

— Ой, і їсти ж хочеться! — Усмішка не зникала з обличчя дівчини, й від того вона здавалася ще вродливішою. — Я тільки скупаюсь, гаразд, Юрку?

— І поклич Андрія Сергійовича.

Дівчину кивнула й побігла до річки. Легко перестрибувала через канави, наче застигаючи на мить у повітрі, вона була струнка навіть у грубому комбінезоні.

До вогнища підійшло двоє хлопців у таких самих картатих сорочках, як у Юрка. Мовчки сіли й мовчки взяли по шматку хліба. Видно, зголодніли, бо не дочекались, поки наллють їм юшки, — як по команді заходилися жувати хліб, нетерпляче стежачи, як виловлює Юрко а відра шматки риби.

Дорош подався до машини зустрічати зварників. Вони не забарилися, швидко зняли трубу й понесли до майстерні.

Дорош витяг журнал з іще нечитаним романом. Але читати не довелося: біля машини зупинився засмаглий чоловік у тенісці, горбоносий, схожий на цигана, моложавий, справжній вік його виказували лише сиві скроні та глибокі зморшки, які прорізали обличчя від носа до куточків губів.

Він обійшов машину й запитав коротко:

— Глушник?

— Глушник, — ствердив Дорош.

— Юшки хочете?

Дорош насмішкувато зиркнув на горбоносого: що й казати — оригінальний привід для знайомства. Але той не збентежився і пояснив з гідністю:

— Я виконроб цього будівництва, і звуть мене Андрієм Сергійовичем. — Помовчав трохи й перепитав: — То юшки хочете?

— Дякую, але якось…

— Ходімо, — категорично перебив виконроб, — бо охолоне.

Вони попрямували до вогнища. Біля нього сиділа дівчина, що видзвонювала в рейку. Вона вже встигла скинути комбінезон і наділа скромну кофтину. Юрко дивився на неї закохано, і дівчина раз по раз відповідала йому сяйвом своїх синіх очей.

Поїли смаженої риби, приправленої саламуром — часником, розтовченим із сіллю й залитим оцтом. Вгамувавши перший голод, посиділи трохи, чекаючи, коли настоїться юшка. Андрій Сергійович закурив люльку і, вказавши чубуком на нові бетонні опори, що йшли через річку, сказав задумливо:

— Я почав війну з того, що висадив тут міст… Побачивши, як перезирнулись Юрко з дівчиною, Дорош зрозумів, що їм ця історія давно відома.

— Саме цей міст? — запитав він недовірливо.

— Ну, звичайно, не цей… — засміявся Андрій Сергійович. — Якщо вже висадив, то… — махнув рукою. — Чого-чого, а висаджувати навчився. Тут і особливого вміння не треба.