Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Проминули мало не все село й вийшли до пурянської дороги, що розтинала Трубничі на дві нерівні частини: за путівцем ще кілька хат, а далі — лани, над якими кубляться хмари туману. Ще далі йшли переліски й знову лани; великий ліс, що починався від Чорного озера, залишився позаду.

Побачивши нарешті пурянську дорогу, Дорош інстинктивно притишив ходу: метрів за сто від нього стояв танк, поруч приткнулися два вантажних автомобілі, й бригада ремонтерів поралася біля бойової машини.

Танк на пурянському путівцеві! Отже… Але ж це може бути випадкова машина.

Вони обминули ремонтерів і вийшли на путівець. Не зупиняючись перетнули його. Дорога являла собою смугу рідкого багна, ноги грузли в ньому мало не до колін. Ледь встигли розвідники перейти дорогу, як по ній проповз бензовоз, за яким бронетранспортер тягнув на буксирі машину, вкриту брезентом, мабуть, зі снарядами.

Розвідники зупинилися за розвилкою біля групи солдатів, які виносили з подвір’я і вантажили на фіру, запряжену парою коней, мішки з хлібом — від них ішов смачний дух, що нагадував про сніданок.

Дорош виламав з тину палицю й почав обчищати чоботи.

— Чорт, — глянув на ще зовсім молодого єфрейтора, наче запрошував до розмови, — багно таке, що втонути можна.

Той відповів поштиво, потішений, що має змогу побалакати з офіцером:

— Авжеж, пане обер-лейтенанте, від дороги нічого не лишилося, і я не певен, що навіть такі звірі, — кивнув на коней, — витягнуть підводу.

— Танки… — кивнув Дорош. — Коли проходять танки…

— Точно, — наче зрадів єфрейтор, — стільки танків!..

Дорошеві більше нічого не було потрібно від нього.

Подивився роздумливо на фіру, запитав знічев’я:

— Куди везете хліб? Єфрейтор кивнув ліворуч.

— Наша частина стоїть недалеко, чотири кілометри путівцем.

— А нам туди, — кивнув Дорош на поле, за яким виднілося кілька хат.

Вони передали своє третє повідомлення близько шостої ранку, коли вже зовсім розвиднилось.

Хлопці падали від утоми, ноги в усіх були наче налиті свинцем. Спочатку думали відшукати якийсь зарослий кущами ярок і перепочити там, та надибали копицю сіна й напівзруйнований курінь біля неї, видно, лісник накосив улітку, проте так і не вивіз.

Розвідники накидали сіна в курінь, і Дорош наказав усім спати, сам лишився на варті.

Поперемінно змінюючись, вони проспали до третьої години дня. Пообідали й вирушили далі на захід.

Розвідники тепер не поспішали так, як уночі: йшли обережно, зупиняючись перед галявинами й прислухаючись. Коли досягли узлісся, порадились і вирішили йти вздовж лісу, який збігав тут на горбок і перетинав неширокою смугою засіяні поля.

Лейтенант наказав:

— Будемо просуватися узліссям, потім вийдемо на путівець. Документи у нас в порядку. Нагадую: я — офіцер зв’язку сорок сьомої дивізії, ви супроводжуєте мене. І не базікати.

Путівець, на який вони вийшли незабаром, міг багато сказати досвідченому розвіднику. Цимбалюк почав «читати» сліди.

— Пройшла колона протитанкових гармат, — тицьнув він пальцем у глибоку колію, прокладену важкими колесами у м’якому піщаному грунті. — На механічній тязі… Бачите сліди гусениць? Ну й вантажні автомашини — боєзапас, кухня…

Дорош видерся на крутий схил і подав знак товаришам лишатися на місці. Картина, що відкрилася перед лейтенантом, вразила його: схил горба був зритий свіжими ходами сполучення, замасковані жерла гармат дивилися на схід.

Лейтенант швидко прикинув: так, Цимбалюк не помилився — дивізіон стоміліметрових гармат…

Група звернула з дороги на стежку, що в’юнилась поміж полями. Коли позаду в тумані зник пагорб, на якому стояли батареї, Дорош дістав карту й зробив позначку.

Сугубчик глянув через його плече, запитав:

— Гадаєте, початок укріпрайону?

— Укріпрайон чи ні, а з того горбка прострілюватиметься вся ця місцевість, — зауважив Цимбалюк.

— Оце нам і треба встановити: чому тут товчуться фріци. — Дорош заховав карту. — Гайда.

Стежка пірнула в ярок і вискочила серед осокорів, що росли на мочарах. За ними пролягала бруківка, а по ній назустріч розвідникам повільно сунула колона важких грузовиків з причепленими до них протитанковими гарматами.

«Як на параді», — подумав Дорош, і йому захотілось кинути в колону протитанкову гранату, а потім прошити ворожі постаті довгою-довгою автоматною чергою.

Та про це годі було й думати. Чого вартий розвідник, який наробить галасу, вкладе півдесятка фріців?.. У них інша мета. Їхня зброя — очі й вуха. Дивитись і запам’ятовувати, скільки й які частини перекидаються зараз на північний схід. Оце суне бруківкою зовсім свіжа й укомплектована частина, видно, резервний полк, і можна дійти висновку… Хоча рано ще робити висновки, треба збирати факти, якнайбільше фактів…