Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Максим скотився з валунів.

«Невже Кульгавий? — подумав він. — Що йому треба біля машини? Засідка, і влаштувала її Стефа?..»

А Стефанія дивиться весело й відкрито, невже вміє так прикидатися?

Але ж Кульгавий поспішав од машини до шосе, якби засідка, то заховався б у кущах, там така гущавина, що за крок нічого не помітиш.

— Ходімо… — Максим пропустив Стефанію вперед, ішов, не поспішаючи й сторожко вдивляючись у кущі.

Дівчина помітила це, але ніяк не зреагувала: підстрибувала жваво й наспівувала тихесенько:

Нарешті вони вийшли на галявину, біля «фіата» нікого не було.

Рутковський обійшов навколо машини. Ніяких слідів, тільки трава ледь прим’ята, але ж прим’яти її могли й вони із Стефанією, коли виходили з машини.

І все-таки, чому Кульгавий крутився тут?..

— Поїхали? — Луцька нетерпляче взялася за ручку дверцят.

— Чекай… — Одна думка раптом вразила Максима, він обережно відсунув Стефанію і відчинив праві дверцята.

— Ти що? — запитала вона здивовано, але Максим не відповів. Ліг на сидіння грудьми й обдивився замок запалювання, потім зазирнув під переднє сидіння.

Нічого не знайшов, виліз із машини, обтер хусточкою спітніле чоло.

— Загубив щось? — Стефанія сіла в машину, дістала з багажничка гребінець, почала розчісувати скуйовджене вітром довге волосся.

Максим ще раз обійшов «фіат», ліг просто на траву, зазирнув під машину. Нічого не помітивши, підвівся і обтрусився.

Стефанія заховала гребінець, запитала:

— Щось зіпсувалося?

— Зажди…

Максим підняв капот, нахилився, роздивляючись, і зразу відсахнувся злякано.

Ось воно! Кульгавий приходив недаремно.

— Іди сюди, — покликав Максим Стефанію. Виходить, Щупак приготував пастку для них обох, і ніякої засідки Луцька не організовувала.

— Що там? — визирнула з машини дівчина. — Ти ж знаєш, я в тих залізяках нічого не тямлю.

— Швидше!

Луцька відчула щось у його голосі, вистрибнула, нахилилася над мотором з протилежного боку.

— Ось! — Максим тицьнув пальцем у невеличку коробочку, прилаштовану біля замка капота. Від неї тягнулися два дротики.

— Ну й що? — байдуже запитала Стефа.

Рутковський, не відповідаючи, обережно від’єднав дротики. Підважив на долоні пластмасову коробочку, наче в ній були звичайні цукерки.

— Вибухівка, — тепер уже зовсім спокійно сказав він. — Пластикова бомба, розумієш? Досить мені було увімкнути запалення…

Він побачив, як побіліли щоки в Луцької.

— Ти збожеволів! — видихнула дівчина.

— Нас розірвало б разом з «фіатом»…

Максим спробував усміхнутись, але усмішка, певно, вийшла кривою. Додав похмуро:

— Щупак таки справді засудив мене до смерті. От тільки при чому тут ти?

— Щупак?

— Я побачив його з валуна. Випадково.

Очі в Стефанії потемнішали: нарешті вона зрозуміла все. Взяла в Максима коробочку, огледіла уважно.

— Дай її мені, — мовила вона тоном, що виключав заперечення.

— Навіщо?

— Щупакові це так не минеться! — Луцька заховала коробочку в сумку, повісила її через плече. — Їдьмо.

«Фіат» завівся з півоберта, Рутковський виїхав на шосе, роззирнувся, але нікого не побачив.

— Думаєш, він чекав тут? — усміхнулася Стефанія. — Навряд. Старий вовк був певен, що нам не врятуватись, і поспішив від’їхати подалі. Ну, нехай тепер начувається! — погрозливо додала вона.

— Тобі куди? — запитав Максим, наче й не почув Стефиної погрози.

— Завезеш додому.

— Будь обережною.

— Буду… — Стефанія раптом схлипнула зовсім по-дитячому. Та одразу взяла себе в руки, поклала на коліна сумку, поплескала по ній долонею, ніби там лежала не вибухівка, а її косметика. — Хай начувається! — повторила впевнено.

Максим висадив Луцьку біля її будинку й поїхав додому. Піднявся не ліфтом, а сходами і, пересвідчившись, що ніхто не чекає його на сходовій площадці, зайшов до квартири. Взяв із собою тільки костюм, білизну, магнітофон і транзистор, подумав трохи й прихопив подарований Стефою спінінг, гарний спінінг з автоматичною котушкою, обвів поглядом кімнату, яка тепер здавалася йому зовсім чужою, без будь-якого жалю замкнув двері й викликав ліфт.

Рутковський переночував, як і передбачав, у прикордонному містечку. Прокинувся пізно, поспішати не було куди, та й чи не все одно, де вбивати час: у пансіонаті, адресу якого назвав йому Олег, чи тут, у маленькому симпатичному готелі, де простирадла пахнуть лавандою й свіжою гірською водою?