Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

— Хто, крім вас, мав доступ до сейфа?

— Ключ один, і я завжди ношу його в сумці.

— Ви точно пам’ятаєте, що перев’язали паку навхрест?

— На склероз іще не хворію… Стривай… — Пані Мирослава почала швидко висовувати шухляди письмового столу. — Дивись, і в столі нишпорили… Тут, бачиш, у мене порядок був, лежали зошити, а згори конверти, я сама поклала купкою, а тепер розкидані.

— Виходить, за вашої відсутності хтось побував у квартирі?

Пані Лакута закліпала очима.

— Як же це?..

— Ви нікому не лишали ключі?

— Ні, люба, нікому. Тепер такі люди пішли, й не помітиш, як пограбують!

— А ключі пана Зіновія?

— Тут, у шухляді… — Пані Лакута витягнула з письмового столу два ключі на ланцюжку. — Ось вони, від мешкання. Замки в нас з секретом, навіть я вчора відразу не змогла відімкнути. По слюсаря ходила.

Луцька насторожилася.

— По якого слюсаря?

— Звичайного слюсаря. Вчора приїхала пізно, по одинадцятій, хочу відімкнути двері, а горішній замок не працює, заїло. Довелося йти по слюсаря.

— І він відімкнув?

— Так.

— Одразу?

— Розумієш, моя мила, чоловіки до цієї техніки краще прилаштовані.

Луцька трохи подумала й запитала:

— Коли поверталися із слюсарем, нікого не зустріли? Може, хтось виходив з парадного? Чи на сходах?

— Яке це має значення?

— Має, пані Мирославо, має.

— Ну, виходили якісь…

— Скільки їх було?

— Здається, троє.

— А точніше?

— Троє. Я ще подумала, у когось із сусідів гостювали, бо раніше їх не бачила.

Луцька покопирсалася в сумочці, витягнула фотографію Рутковського.

— Цей був серед них?

Пані Лакута придивилася, тримаючи його у витягнутих руках. Відповіла:

— Файний хлоп і, здається, був.

— Здається чи точно?

— Був. Я ще запам’ятала: у сірому костюмі.

— Але ж ви поверталися вночі, темно…

— А в нас перед під’їздом ліхтар. Біля самих дверей.

Луцька заховала фотографію. Обличчя в неї витягнулося, й очі потемнішали.

Виходить, до неї тут побували троє, і один з них — Максим. Певно, люди Лодзена, і вони випередили її. Також шукали список резидентів, мабуть, знайшли, пані Лакута сполохала їх, й вони у поспіху не встигли навести порядок.

Але звідки дізналися про список? Зрештою могли й не знайти його. Може, він лежить собі в якійсь теці чи книзі…

Луцька заходилася шукати далі. Перевіряла кожну книжку, кожну теку, догадуючись, що це марна праця, та мусила довести її до кінця, хоча б для того, щоб заспокоїти сумління.

Надвечір, перетрусивши останню книжку, Стефанія зателефонувала Щупакові. Призначила зустріч у маленькому ресторанчику неподалік від вулиці, де жив Лакута. Пан Модест, вислухавши Луцьку, посірів. Гнівно стукнув палицею об підлогу й виніс категоричний присуд:

— Твій любчик, і більше ніхто!

— Ви, пане Модесте, казали: про цей список знають лише троє — Лебідь, ви і я…

— Знали до вчорашнього дня.

— Ми розмовляли наодинці.

— Може, проговорилася цьому хлопчиськові?

— Ні.

— І я нікому не казав. Та факт лишається фактом: після нашої розмови троє приходять до мешкання Лакути. Двоє з Рутковським. Люди досвідчені, бо легко відмикають замки на дверях і навіть сейф. Хто вони?

— Я думаю: Лодзенові підлеглі.

— Авжеж, і їх привів твій Рутковський. Очевидно, підслухав нашу розмову…

— Виходить, так.

— Коли список у Лодзена, нам до нього не дотягнутися.

— Так, важко.

— Ну, хлопчик твій, ну, пройда!.. — нараз вибухнув люттю Щупак. — Йому це не минеться!

— Ми умовлялися провести вчорашній вечір разом, але він послався на справи…

— І обвів тебе навколо пальця.

Луцька зсунула брови.

— Отак підступно… — Губи в неї скривилися. — Ніхто ще так не ошукував мене!

Щупак постукав ціпком об підлогу.

— Облишмо емоції, — мовив нараз зовсім спокійно, — і давай тверезо поміркуємо. Припустимо, Рутковський справді якось довідався про пашу розмову…

— Він знав, що ви приїдете до мене. Чув нашу з вами телефонну балачку.

— Е-е, дитино! — вигукнув Щупак. — Так би й казала. Сучасна техніка…

— Так, так… І не поїхав по вудки, ремонтував машину, поки ми з вами домовлялися.

— Лодзенів шпигун! — рубонув долонею повітря Щупак. — Вони випередили нас, і тепер лишається єдиний вихід: ти мусиш побалакати із своїм хлопчиком. Запропонуй йому частку.

— Так, — погодилася Луцька, — і я спробую зараз… — зиркнула на годинник. — Сьогодні неділя, і якщо Максим не поїхав кудись…

— Зателефонуй.