Ростислав Самбук: Гіркий дим. Міст

— Це справді подія! — У голови заблищали очі.

Котлубай підвівся, потиснув руки голові й Шадурі, хотів щось сказати, нерішуче зупинився, але, повагавшись, рушив до хвіртки. Голова наздогнав його вже на вулиці, запитав:

— Ти щось хотів, Володимире Степановичу?

Котлубай махнув рукою, та голова притримав його. І тоді Володимир Степанович зважився:

— Не люблю я цього… — мовив нерішуче. — Та нехай уже… Не зміг би ти позичити мені карбованців тридцять? Там з хлопцями, може, доведеться посидіти… Щоб незручно не було… А в жінки не випросиш, вона й дала б, та ротів п’ятеро…

— Дивна ти людина, Володимире Степановичу! — насварився пальцем голова. — Про що може бути мова… Зачекай хвильку.

Він підтюпцем побіг до будинку, виніс гроші, сунув, до Котлубаєвої кишені й зашепотів на вухо:

— Я тобі сотню виніс… І не сперечайся, гроші запас люблять. Коли будуть, тоді й віддаси, не суши собі голови…

— Спасибі, друже, — відповів Котлубай коротко й навіть сухо, наче боявся розчулитися.

Голова ще постояв трохи, дивлячись директорові вслід, і пішов доїдати раків.

Дорош сидів на лавці біля обгородженої й доглянутої могили. Хтось часто приходив сюди й поливав квіти, вони розрослися й цвіли — різноколірні братки, а над ними бриніли бджоли.

Котлубай стояв поруч, поклавши руку на плече Дорошеві. Вони мовчали. Вже встигли наговоритися — Котлубай приїхав звечора, вони ночували в одній хаті, сиділи допізна, згадували пережите.

А зараз мовчали. Нічого не казали один одному, заглиблені в спогади.

І кожен думав: чи приїдуть?

Дубинський аж на Камчатці, йому долати півпланети, йому можна й вибачити… А Волков?

Дорош з Котлубаєм прийшли на могилу вранці, а зараз уже сонце високо піднялось над обрієм…

Дорош зітхнув і скоса подивився на Котлубая.

Ось над ким не владні роки: стоїть прямо, голова високо піднята, майже нема зморщок, очі світяться зовсім молодечо — мудрі, всерозуміючі очі людини, яка чимало бачила в цьому житті.

Котлубай сів поруч і обійняв Дороша. Той зрозумів його жест по-своєму — засмучено похитав головою й хотів щось сказати, але не встиг, бо неподалік голосно просигналила машина, й Дорош нетерпляче роззирнувся.

Сигналила «Волга», різко й вимогливо. Озирнувся й Котлубай, і вони побачили чорну машину, яка виринула з-за повороту.

Вони підвелися й стояли, дивлячись, як з «Волги» виходять двоє: маленький, сухий чоловічок з пронизливими очима й кремезний блондин з посрібленими скронями.

Дивились, і їм не вірилося, що той маленький — Сугубчик. Блондина впізнали одразу, та хіба можна було не впізнати Пашку Дубинського, якого ні роки, ні високі посади не змінять, мабуть, до самої смерті, так Пашкою й залишиться…

А от Сугубчик мав вигляд справжнього академіка.

Дорошеві зробилося навіть трохи ніяково, і, певно, якась вимушена усмішка ковзнула його обличчям, але поруч стояв Котлубай, а Котлубай, мабуть, і зараз був наймудрішим із них, він обійняв Волкова зовсім просто й мовив щиро:

— Ніколи б не подумав, що Сугубчик стане таким!..

Волков усміхнувся, і в очах у нього Дорош прочитав якусь непевність і несміливість, достоту як у того зеленого Сугубчика в кузові «мерседеса» під час їх рейду по німецьких тилах.

Вони тиснули один одному руки, обіймалися й цілувались, і в очах у кожного стояло запитання: який же ти і хто ти?

Вони були зовсім інші, ніж тоді, коли ходили в розвідку. Зрештою це було закономірно, кожен прожив ціле життя: були вони вже літніми людьми, і все ж у кожного лишалося й те — юнацьке, і почувались вони зараз зовсім молодими, наче легко скинули з себе цілих тридцять років…

Бо очі у всіх блищали, і кожному було радісно, і життя здавалося дивовижним і прекрасним.

Потім вони стояли мовчки, віддаючи шану Цимбалюкові, і над могилою бриніли бджоли…

А тоді їхній командир лейтенант Микола Дорош сказав, що думав.

Думав він, що мине ще триста чи тисяча років, а над могилою з братками завжди бринітимуть бджоли. І мудрі люди, які давно вже забули про війни, створять з неї пам’ятник тим, хто не пошкодував життя для прийдешнього.

І ім’я Івана Цимбалюка буде вирізьблене на величезній гранітній брилі. Вирізьблене навічно, якщо може бути вічною наша маленька гарна планета.

Закордонне представництво так званої Української головної визвольної ради, створеної внаслідок післявоєнного розколу ОУН.