Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Котлубай обернувся до голови, наче шукаючи в нього підтримки.

— Авжеж, авжеж… — закивав той схвально. — Ваші вихованці в колгоспі — наша опора.

— Чули: Левко Тимофійович каже, що не дають вам життя на правлінні…

— Це й добре: де вони праві, де я… Сперечаємось і доходимо істини.

— До речі, не сприйміть це як комплімент, вони залишаються в селі ще й тому, що ви до них прислухаєтесь… Проте я трохи відхилився. Так от, Левку Тимофійовичу, ми, вчителі, прагнемо не допустити, щоб у дітей склалось переконання: мовляв, найздібніших чекає цікава творчість, а менш здібні мусять все життя виконувати норми або, як ви кажете, завідувати гноєм. Зрозумійте, честь і гідність людини може проявитися в будь-якій праці, комуністична праця по-новому розв’язує питання здібностей і таланту. Та ви поговоріть з Петрусем Швачком…

— Це той, що у тракторній?

— Еге ж. У школі вчився важко, ледве витягнув десять класів, батько його хотів, аби Петрусь став, як і він, фельдшером, лаявся, що син не встигає, і вчив його за вашим, так би мовити, «прогресивним» методом. Я з ним уже так і так, сварився навіть, поки не переконав, щоб не збивав хлопця з пантелику. І бачите: зараз Петрусь на всю область гримить, орденом Леніна нагороджений, член обкому комсомолу.

Шадура поважно кивнув, так, наче схвалював діяльність директора, наче й сам хоч трохи, та був причетний до неї. А Котлубай вів далі:

— Ось ми й хочемо, щоб для юнаків та дівчат звичайна праця на полі чи фермі давала насолоду. Можете не вірити мені, та я більше впевнений у дитині, хай і невеличких здібностей, але закоханій у якесь діло, ніж у круглому відмінникові, котрому байдуже, з якої дисципліни він дістає чергову п’ятірку. Бо ці п’ятірки стали для нього самоціллю…

Голова, забувши про раків, з цікавістю слухав Котлубая. Видно, щось хотів запитати чи вставити, Володимир Степанович помітив це, обірвав свій монолог.

— Ти хотів щось сказати, Даниле Семеновичу?

— Ось ти весь час — праця й праця… Мабуть, я більше за тебе зацікавлений у цій праці, однак, якщо вчителі тільки про неї торочитимуть, що ж вийде? Людина добре працюватиме, коли труд у неї усвідомлений, а саме слово «усвідомлення» криє в собі таке, що не може обмежуватися тільки колгоспною сферою. Ти розумієш мене?

— Хочеш сказати, що ми повинні насамперед виховувати громадянина?

— Авжеж…

— А ти знаєш, — Котлубай присунувся до столу й заговорив захоплено, швидко: — Ти знаєш, коли я дивлюсь на клас перед собою, на отих кирпатих і веснянкуватих, думаю: оце майбутнє нашої країни, й від мене, розумієш, саме від мене залежить, яким буде це майбутнє. Чи стануть вони творцями нового, чи продовжуватимуть нашу з вами й наших батьків справу? Чи не так, Даниле Семеновичу, й ти не це хотів почути від мене?

Голова схвально кивнув і підсунув Котлубаєві великого рака.

— За розмовами зовсім про раків забули… — сказав він.

Левко відкоркував пляшку пива, перевернув її над склянками, аби пінилося. Голова ковтнув і додав:

— Доїдайте, бо жінка там іще зготувала — пообідаємо трохи…

Котлубай засміявся.

— Знаємо ваше «трохи пообідаємо»… Але мені не випадає… Завтра їду й маю ще складатися.

— Куди ж ти перед іспитами? І хто це тебе відпустив?

— Та довелося з завідувачем райвно баталію витримати.

Голова хотів розпитати, яка нагальна потреба примушує Котлубая кидати школу такої гарячої пори, але зарипіла хвіртка, і з-за кущів бузку визирнула дівчина-листоноша. Побачивши таке поважне товариство, засоромилась.

— Вам, Даниле Семеновичу, рекомендований лист, треба розписатися… — мовила ніяково.

— Сідай, Полю, — присунув їй стільця голова. — Може, пивка з нами?

— Скажете таке… — зовсім зашарілась дівчина, зиркнувши на Котлубая. — А вам, Володимире Степановичу, як звичайно…

— Давай сюди, — усміхнувся Котлубай. — Сумка хоч трохи полегшає…

Дівчина витягла журнал, кілька газет і перев’язану ниткою паку листів.

— Отут розпишіться, — показала пальцем у реєстраційній книзі. Спритно закинула сумку на плече й зникла непомітно, як і з’явилася.

За столом запала тиша.

Голова й Котлубай перебирали листи, Шадура попивав пиво. Володимир Степанович розірвав конверт, дістав листа й перебіг його очима.

— Ну, молодець! — радісно вигукнув він. — Не забув…

Голова глянув запитливо, й Володимир Степанович пояснив:

— Отут про мою поїздку і йдеться. Зустріч фронтових побратимів через тридцять років. Умовились колись…