Олександр Сизоненко: Зорі падають в серпні

Того ранку не було у вагоні розмов, не жартував Борсуков, щоб розвіяти тугу товаришів і заглушити муки голоду; може, думав кожен про свою долю, глянувши на чужу смерть, наче у дзеркало: кому ще вертатись додому, а кому отак само доведеться, можливо, вмерти на чужині…

І кожного огортає туга за тим, що минуло і не вернеться, і серце кожного отут, у вагоні, жаліється на свою долю, на війну, жаліється тихо, ніжно, як жаліються ліси восени, коли темними ночами падає з них листя.

А поїзд мчить на захід, все далі й далі від рідного краю, кудись у чужину, і в кутку вагона здригається під перестук коліс тіло Юркової матері, схожої на мертву ластівку.

І стало нестерпним їхати отак у цьому вагоні, з трупом молодої жінки, невідомо куди і по що. Затупали, забили кулаками в двері, почали кричати, вимагаючи начальника ешелону. Але колеса гриміли, летіли назад будки стрілочників і смугасті шлагбауми, летіли поля, ліси, села, і нікому не було діла до того, що діється у вагоні і куди везуть цих людей. Двері вагона замкнені, на вузеньких віконцях колючий дріт — як хочеш кричи, ніхто навіть не підійде. На якійсь зупинці принесли бурду. І тоді майже всі закричали:

— Жінка померла в нашому вагоні!

— Хоронити треба!

— Загубили, звірі, життя молодій людині!

— Що, у вас лікарів немає?

— Дозвольте хоч поховати! Тут же її чоловік і дитина!

Наглядач, при якому розливали бурду, нарешті розціпив кам'яні щелепи і сказав:

— Сьогодні приїдемо на місце. Там і похороните.

Ховали маму аж в передмісті Гамбурга, далеко від рідного села, від берегів теплого Чорного моря, на акуратному полустаночку. Доки вибралися з ешелону, доки охорона шикувала та підраховувала людей після переклички, Олекса Петрович, Борсуков і татко вирили в пристанційному садочку могилу, загорнули маму в плащ-палатку, у якій татко прийшов з партизанів, і поховали. Юрко механічно поцілував блискучий, наче з мармуру, вологий мамин лоб і все дивився, як яма виповнювалась темнокоричньовою землею, як ріс горбок над маминою могилою, як його акуратно оправив Олекса Петрович Юрський. Ось зараз вони підуть і, може, повернуться додому, тільки мами ніколи вже не буде. Вона навіки залишиться тут, на чужій далекій землі, на цій станційці, назви якої не знає Юрко, і він більше ніколи в житті мами не побачить. А дома жде її море, теплий ласкавий вітер, їхня хата. Жде і ніколи не діждеться. Ніколи?!

Юрко, плачучи, падає на цю свіжу, першу в його житті могилу, і хоч навкруги зеленіє трава, хоч грає весняне сонце, земля на маминій могилі йому пахне осінню.

Пересильний пункт.

У широкій світлій кімнаті за столами сидять лікарі — чоловік з дванадцять. Все тут біле й чисте, все незвичайне після вагонного бруду, смороду і духоти.

В центрі — худорлявий сивий чоловік у пенсне, трохи позаду — довгоногий перекладач у чорній гестапівській уніформі. Перед ним лежать списки. Коли Юрко з батьком зайшли, тримаючи під руками свій одяг, сивий чоловік блиснув на них скельцями пенсне і спитав:

— Фаміліє?

— Муратов, — відповів батько.

— Муратових троє, а вас — два. Чому? — суворо спитав перекладач.

— Дружина померла в дорозі.

Перекладач щось відзначив у списку.

— Погано, — сказав чоловік у пенсне і підвівся. — Хлопчик міг би бути з нею, ми б її влаштували десь у бауера. А так… — він скинув пенсне і глянув на голого худенького Юрка. — Ми повинні його відправити в дитячий табір. В таборі для дорослих таких не можна тримати.

— Доктор Ландман, — сказав перекладач, — говорить, що там і годують дітей краще, ніж в трудовому таборі дорослих. Та це так і є. Він говорить, що їх там і вчать, так що вашому синові буде непогано.

— Ви не турбуйтесь, — знову заговорив лікар у пенсне. — Він буде близько від вашого табору, і ви зможете його навідувати в неділю. — Він швидко написав щось на клаптику паперу і подав батькові. Той мовчки згорнув папір і десь засунув у одяг.

— Ну, хлопчику, йди ось у ці двері, — говорив далі чоловік у пенсне, і голенький Юрко, обережно ступаючи по кахляній підлозі, пішов, притискуючи до грудей свою одежину. Батько бачив його тоненькі ноги, такі тоненькі, що суглоби виділялися гулями, кістляву спину й гострі рухливі лопатки і вловлював у рідній постаті сина, у його рухах і ході багато дорогого, Ксениного, чого раніше наче й не помічав. «Ех, і життя ж тобі випало, синочку!» подумав він з гіркотою і важко зітхнув.