Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

— Де дістати, не знаю, хоч украдь.

— Як можна! — вдавано зляканим голосом промовив Клонський. — Навіщо ж красти! Красти, ваша вельможність, гріх. Інший вихід можна знайти.

— Який?

— Позич у цього мужика, в Куріпи. Він навіть радий буде — така честь для нього — позичити графові Дзендушевичу без віддачі.

— Ідея, — зрадів Дзендушевич. — Як я зразу не подумав!

Куріпа стояв біля стіни, червоний від злості. Підслухана розмова відкрила очі багато на що. Тепер він зрозумів двозначні переморгування і посмішки, з якими зустрічали студенти з аристократичного кола його запрошення «провести разом вечір». Згадав, що жоден з них ні разу не запросив його до себе додому. А яким холодно-зневажливим поглядом зміряла його сестра Дзендушевича, коли під час випадкової зустрічі в театрі брат відрекомендував їй Куріпу.

Мрії крамаревого сина пробратись у «вище коло» загинули. Але Куріпа не здався. Не такою він був людиною. З давніх часів Куріпи тримали в своїх руках усе село. З давніх часів відзначалися жорстокістю, лукавством, наполегливістю в прагненні до наживи. Таким був і Зенон. Злоба, що душила його, не затьмарила розуму. Він зрозумів: треба знайти інший шлях, щоб «вибитися в люди», і вирішив стати «демократом».

Уряд імператора Франца-Йосифа суворо стежив, щоб до навчальних закладів не потрапляли «неблагонадійні» та «чернь». Навчатися в університеті могли лише діти заможних батьків, які довели свою відданість монархії Габсбургів.

Лесь Кравець — однокурсник Куріпи — був винятком із загального правила. Батько Леся, поштовий чиновник, п'ятдесят років вірою і правдою прослужив Австро-Угорщині, його бездоганний послужний список і допоміг синові стати студентом університету.

Але Кравець не виправдав надій, які на нього покладались. В університеті він незабаром здобув репутацію людини, яка співчуває ідеї єднання Галичини з «Великою Україною» і Росією. Ім'я Леся Кравця почало користуватися все більшою й більшою популярністю серед прогресивної частини інтелігенції міста.

Куріпа не шкодував сил, щоб увійти в довір'я до цієї людини, потоваришувати з нею. І ось одного разу Кравець сказав:

— Сьогодні підемо до одного знайомого. Там читатимуть книги, одержані з Росії.

З цього дня Куріпа почав акуратно відвідувати гуртки, де читали вголос книжки бібліотеки «Русская беседа», влаштовували лекції з російської історії та культури. Проникнути далі, взяти участь у політичній діяльності Куріпі не вдавалося — йому не довіряли. Він це розумів і чекав нагоди, щоб довести свою відданість новим ідеям. Куріпа знав, що не пропустить слушного випадку, і в мріях уже бачив себе блискучим оратором, видатним політичним діячем. Війна розбила мрії Куріпи…

Австрійський уряд одразу ж, обвинувативши в шпіонажі, кинув у концентраційний табір тих, хто хоч чимось виявляв опозиційні настрої. Кравець випадково лишився на волі: його не було в Кленові, він гостював у родичів на селі. Що ж до Куріпи, то його викликали в поліцію і, прочитавши батьківське напучення, відпустили.

— Ви молодий, — сказав сивоусий, з пишними бакенбардами начальник поліції, що сидів у кріслі під портретом Франца-Йосифа. — Нам шкода вас і вашого майбутнього. Постарайтесь виправити свої помилки, інакше…

Начальник підніс до носа Куріпи товстий, пожовтілий від тютюну вказівний палець.

Куріпа, не відриваючись, дивився на палець поліцейського. Рука не ворушилася, рухався тільки перст — указуючий і застерігаючий. В ньому було щось символічне. І Зенон Куріпа зрозумів, що знову вскочив у халепу.

З поліції Куріпа вийшов з важким серцем. І цього разу йому не пощастило вибитися в «господарі життя». Ні серед аристократів, ні серед лібералів він не знайшов собі місця. Треба було шукати нові орієнтири на темному життєвому шляху.

Восени 1914 року російські війська взяли Кленов. На балконах, за старим, ще середньовічним звичаєм, жителі вивісили на честь свята килими. Натовп вітав стомлених, запорошених воїнів. Незабаром у крамницях з'явились об'яви: «Тут продаються найкращі російські товари з самої Москви».

Лесь Кравець розгорнув кипучу діяльність. Він брав участь у пікніках з російськими офіцерами, організовував благодійні обіди на честь російських солдатів, виступав на численних зборах «русофілів».

Куріпа уникав зустрічей з Кравцем. Від колишніх «симпатій» до Росії у нього не лишилося й сліду.

У пам'яті поставав погрозливий поліцейський палець. Куріпа не поспішав публічно висловлювати свої симпатії до росіян, роздивлявся, вичікував.