Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

Вони сховали вибухівку в кишені.

— Останній запас, — підтвердив Довгий. — Тікаємо звідси скоро, життя нема.

Великий рот його перекривився, тонкі губи засіпались у нервовій судорозі.

— Мені йти? — спитав Стецько.

— Йди, — дозволив Довгий. Пояснив гостям: — Разом із Збігнєвим вартуватимуть, поговорити спокійно можемо.

«Збігнєв — третій у «бойовці», подумав Дем'янко. Довгий зняв з грудей автомат, поклав на лаву і підійшов до скрині в кутку. Підняв віко, дістав бутель, банку консервів, хліб, дві щербаті чашки, мутну склянку.

— Давай вип'єм… Звати тебе як?!

— Дем'янко.

А вас, пані?

Богданна.

— От і познайомились. Я — Довгий. Чули?

«Бандитське честолюбство», подумав Дем'янко і відповів:

— Не доводилось.

Він вирішив триматися. незалежно, навіть трохи зухвало, почуваючи, що таким чином викличе у Довгого більше поваги.

Довгий зморщив вузький лоб, поворушив бровами — відповідь і йому не сподобалась. Однак не сказав нічого.

Розклавши угощення на столі, господар витягнув з-під піджака кинджал, що висів на ремінці від штанів. Кинджал був чорний, з фігурною рукояткою — такими озброював Гітлер добірних головорізів — есесівців.

Встромивши вістря в консервну банку, Довгий ударив долонею по рукоятці. З пробитої дірки чвиркнув томатний соус. І раптом Богданна подумала: може, саме цим кинджалом Довгий убив дружину і доньку Стефана. Горло дівчини здушила спазма. Богданна відчула, що не зможе примусити себе проковтнути хоч би шматочок угощення Довгого.

А той уже відкрив консерви, нарізав хліба, по вінця налив у склянку та чашки самогону. Склянку підсунув Дем'янкові.

— Вип'ємо! За ваше здоров'я, Богданно. Не ходять до нас дівчата, а такі, як ви, — і поготів.

— Дякую, — спазма усе ще душила горло.

Богданна взяла шматочок хліба, піднесла до губів.

— Пийте! — Довгий тягнув до неї свою чашку, щоб цокнутися.

— Дякую, я не п'ю.

Очі Довгого налилися люттю.

— Що значить «не п'ю»?.. Може, товариство вам не до душі?

— Навіщо ображатися, — сказав Дем'янко. — Не можна їй, лікар заборонив.

Довгий засміявся невеселим сміхом.

— Лікар! До ста років жити сподіваєтесь? Усіх нас… куля чекає! Пий, кажу тобі!

І лише тепер Дем'янко зрозумів, що Довгий п'яний, може, запій триває в нього вже цілий тиждень. Очі його були каламутні, великий тонкогубий рот сіпався. Настороженість звіра допомагали йому приховувати свій стан, але іноді на якусь мить алкоголь брав верх, і розум Довгого тьмарився.

«От гад! Як же бути? — подумав Дем'янко. — Сварку з ним зчиняти не можна, не час».

І лагідно сказав:

— Випийте, Богданно, не ображайте господаря.

Думки Дем'янка начебто передалися дівчині. Вона зрозуміла: дратувати бандита, напівбожевільного від злоби, страху і горілки, не можна. Треба виконати його вимогу.

Повільно взяла чашку, ковтнула смердючого самогону і закашлялась.

Довгий одним духом вихилив свою порцію і насмішкувато подивився на Дем'янка, який відпив три чверті склянки:

— Що, теж лікар заборонив?

— Ти зараз завалишся на сіно, а мені сорок кілометрів їхати, тоді містом іти, — спокійно заперечив Дем'янко.

З якоюсь вкрадливою люб'язністю Довгий запропонував:

— А ви не кваптесь їхати, побудьте трохи з нами. Боятися нічого, охорона є. Ти заснеш, а ми з Богданною посидимо.

Він дивився вбік, говорив байдужим тоном, але було в його голосі щось таке, від чого Богданна зіщулилась, почула біду.

Не сподобалась його пропозиція і Дем'янкові.

— Ні, затримуватися ми не можемо.

— Брешеш! — губи Довгого засмикались. — Усі ви брешете! Обдурили, зрадили.

— Ніхто тебе не обдурює.

— Багато ти знаєш! — губи бандита рухалися, як два червоних лискучих черв’яки.

«Треба забиратися звідси, подумав Дем'янко. — Зовсім цю тварюку розібрало».

Довгий знову налив самогону всім трьом. Богданна з жахом дивилася на повну чашку. Невже доведеться знову пити? Нерви її були такі напружені, що навіть найміцніший «первак» не захмеляв, але сам вигляд самогону викликав нудоту.

— Багато ти знаєш! — повторив Довгий. — В Західну зону тікати треба, а що я робитиму в Німеччині їхній? Що?.. Але пам'ять тут по собі залишу, ой залишу! — люто заскрипів зубами. — Повік Довгого не забудуть!.. Пий!

— З нас досить, час іти, — твердо сказав Дем'янко, відсуваючи склянку. Він зрозумів: більше поступатися не можна — від поступок бандит нахабніє. Якби молодий чоловік був сам, він би не боявся б нічого, але Богданна…