Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

Павлюк без пояснень зрозумів, про які «операції» йде мова.

— Недавно, — він далі Іваньо, старший з «бойовки», Довгий, наважився зайти в село по гроші, які йому повинні були передати від мене, і мало не загинув. Його занадто добре знають. З цих трьох тільки Стецько легальний — він лісник, живе сам.

— Хай їм чорт усім, — похмуро сказав Павлюк. — Як же дістати тол? Вам їхати по нього не можна.

— Я вже й сам думав, — погодився Іваньо. — Священик — особа примітна. Моя поява у лісника може викликати небажані пересуди.

— Я теж не хочу наражати себе на зайвий риск, — сказав Павлюк. — Наскочиш на перевірку — і пропадеш нізащо.

Помовчав, подумав.

— Давайте пошлемо Дем'янка.

Іваньо насупився.

— Повторюю ще раз: у мене до нього немає довіри.

— Облиште, святий отче!

— А як він викаже і Довгого, і нас?

— Ну, це вже вибачайте. Він не виказав мене в найзручніший для цього момент, коли патруль був поруч. Навіщо ж йому виказувати тепер, коли він зв'язаний з нами по руках і ногах? Де логіка?

— І все-таки…

— Жодних «все-таки»! — відрізав Павлюк. — Пошлемо Дем'янка.

Пан-отець дістав чотки, задумливо почав перебирати їх. Розмірений рух пальців допомагав зосередитись.

— Ну, добре, — нарешті погодився він. — Але з Дем'янком треба послати ще одну людину — для взаємного контролю.

— Кого?

— Мою парафіянку.

— Ви наважуєтесь вплутувати в такі справи жінку? Даремно!

— Це молода дівчина з дуже релігійної сім'ї і сама глибоко релігійна. Виховувалась у католицькому пансіоні, де її батько викладав математику. Він помер у війну, дівчина живе з матір'ю, обидві акуратно відвідують храм.

— Думаєте, цього досить, щоб довіряти їй?

Іваньо відповів не зразу. Білі пальці, перебираючи чотки, ворушились на чорному сукні сутани.

— Треба зробити так, щоб їй можна було довіряти, — священик швидше висловлював уголос свої думки, ніж відповідав Павлюкові. — Треба зробити так, щоб вона завинила перед радянською владою, і тоді дівчина мимоволі стане її ворогом…

«Правильно, — подумав Павлюк. — Дивиться далеко вперед».

— Довгий і його товариші не варті й копійки, вони вже своє відспівали, — сказав далі Іваньо, а крім них… крім них, у мене немає нікого.

— Ви маєте рацію, святий отче, — згодився Павлюк. — Цілковиту рацію. Залучимо дівчисько, а вона знайде інших… Хтозна, будуть вони нам потрібні чи ні, а може, й будуть. Ви мене переконали, хай їде з Дем'янком… Де живе Стецько?

— Біля села Воля Берецька, за Бродами.

— До речі, молода парочка, що вирушила в ліс на прогулянку, ні в кого не викличе підозри… Тепер ще одне. Треба знайти пристановище для Дем'янка. Його старе місце мені не подобається — наче пастка. У вас немає на прикметі?

— Візьміть його до себе, — порадив священик.

— Ні, — різко заперечив Павлюк. — У таких справах я досвідченіший за вас, святий отче. Я Дем'янкові довіряю, але поки що знати зайве йому не потрібно.

Подумавши трохи, Іваньо сказав:

— Поселимо його в Багріїв.

— У кого?

— У тих парафіян, про яких я вам тільки що казав. У них є вільна кімната, і пані Михайлина якраз просила мене підшукати їй пожильця.

— Тим краще. Там надійно?

— Цілком.

— Здається, про все домовились? Ходімо швидше нагору, а то вогкість тут до кісток проймає.

Піднялися сходами, зачинили за собою двері, Дем'янко стояв у тій самій позі, в якій його залишив Іваньо.

— Набридло? — співчутливо спитав Павлюк. Звернувся із запитанням лише для того, щоб показати Іваньо свою симпатію до молодого чоловіка.

— Дарма, — байдуже відповів Дем'янко.

— Не удавайте з себе скромника… Зараз святий отець поведе вас на квартиру, де ви житимете.

Дем'янко мовчки кивнув.

— Йдіть не поруч із святим отцем, а позаду, кроків за десять, — повчав Павлюк. — Наздоженете, коли він зупиниться біля під'їзду. На добраніч.

— На добраніч, — відповів Іваньо.

Священик подивився у вікно-бійницю. Переконавшись, що все гаразд, прочинив двері і випустив Павлюка.

Повернувшись на свою квартиру, Павлюк передусім викликав Торкуна. Шинкар увійшов, лякливо озираючись. З кожним днем він усе більше боявся свого пожильця.

— Як з автомашиною? — не вітаючись, запитав Павлюк. Він не хотів залишатися в місті жодної зайвої хвилини, після того як буде знайдено документ, і тому завчасно готував усе необхідне для втечі з Кленова.

— Є, підшукав, — поквапно відповів Торкун. — По сусідству живе один чоловік, ми знайомі ще з довоєнного часу. У нього був свій «мерседес», у мене — «фіат». Мій забрали німці, а він схитрував — розібрав машину на частини і сховав. Тепер його автомобіль знову на ходу. Машина старенька, не дуже комфортабельна, швидкість її невелика, але їздити можна.