Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

Хто цей чоловік, звідки, Силаєв не знав. Першого разу він прийшов у молитовний дім з перекладачем і відрекомендувався Томасом Блеквудом. Залишаючи дім, сунув хазяїнові в кишеню пакет. Це був «сьомий лист» — найвища святиня для «слуг». Дає «сьомий лист» тільки «бог», тому власник «листа» діє нібито від імені «бога» і коритися йому треба, як «богові».

Увечері Блеквуд з'явився сам. В руках у нього був чемодан. У цьому чемодані виявився ще один — старий, потертий. Його Блеквуд лишив у Силаєва. «Керманич» хотів перевірити, що в чемодані, але він був замкнений. Наступного дня Блеквуд прийшов знову з перекладачем, потім знову сам.

Силаєв запевняв, ніби він довго відмовлявся допомагати Блеквуду, але той наполягав, загрожував смертю, і, зрештою, Силаєву довелося підкоритись.

«Ось тепер зрозуміло, чому цей сектант перелякався в ощадкасі, — подумав Воробйов. — Шахрайство з Ситником нічим особливим не загрожувало, він боявся, що викриється допомога Блеквуду».

Вирішили використати намір Ситника «прийняти подвиг». Силаєв сказав Ситникові, що місце для відлюдництва ще не готове, треба трохи зачекати. А тим часом у підвал замість нього поліз Блеквуд. Він просидів там довго, саме йому і зробив свій перший «візит» Жора Чередниченко. Потім Силаєв купив Блеквуду залізничний квиток і посадив його в поїзд…

— До якої станції квиток? — перебив розповідь Воробйов.

— До Вінниці, — відповів Силаєв. — Тільки він не туди їхав, громадянине начальник. Я чув, як він у довідковому бюро про поїзд з Вінниці на Кленів питав. Я вам усе, громадянине начальник, як на сповіді… Прошу відмітити і врахувати мої відверті признання…

— Далі.

Того самого дня, коли Блеквуд залишив Енськ, Силаєв повідомив Ситника, що «келія» приготована. Ситник навів порядок у себе в кімнаті, потім подався за місто і прибрав у своїй хатинці, затримавшись за цією роботою до вечора. Увечері до нього з'явився Силаєв з Капровим, і всі троє поїхали в молитовний дім. Ситник сів у яму, де сидить і досі.

— Запишіть: вранці туди треба послати лікаря, — наказав Воробйов своєму помічникові. — Боюсь, чи не релігійне божевілля в нього.

— Істинно, істинно кажете, громадянине начальник, — зразу підхопив Силаєв. — Хіба ж можна так…

Воробйов не витримав:

— А хто довів до цього! Ваша робота… На гроші його поласились… Розповідайте далі…

Дальша розповідь Силаєва була короткою. Гроші на пред'явницькі вклади Ситника обидва рази одержував Капров. За риск, зв'язаний з цією операцією, він брав дві третини суми, а третю віддавав Силаєву. Потім Капрова арештували. Силаєв довго мучився: шкода було кидати «даремно» гроші на третій книжці і разом з тим боявся йти в ощадкасу. Нарешті, зважився.

Боячись, щоб його не спіткала доля Капрова, «керманич» вирішив захопити гроші і втекти, кинувши сектантський «корабель» на волю бурхливих житейських хвиль. Трюк з телефонним дзвінком в ощадкасу був розрахований на те, що працівники карного розшуку, коли вони чекають «вкладника», повірять дзвінку і підуть. Оформивши всі необхідні документи для одержання грошей Ситника, Силаєв усе ж не хотів, щоб знали, хто забрав ці гроші.

— Ясно, — похмуро сказав Воробйов. — Усе ясно… Ну, громадянине Силаєв…

— Я до ваших послуг, — промовив, трохи підвівшись, «керманич». Круглі очиці його забігали, ловлячи погляд Воробйова.

— Ні, нічого, — відмахнувся Воробйов, розуміючи, що соромити Силаєва даремно, не така він льодина — Цей ваш… Блеквуд… Обидва чемодани з собою забрав?

— Один, тільки один, громадянине начальник. Старий.

— А другий, з яким він після «самовбивства» до вас з'явився?

— Не знаю, збагнути не можу, куди подівся.

— Не крутіть, Силаєв!

— От як перед богом, громадянине начальник! У підвал він з обома чемоданами вліз, а коли вийшов, дивлюсь — у руці в нього один.

— Не брешете? — насупив брови Воробйов.

— Громадянине начальник! — Силаєв скорчив ображену гримасу. Олов'яні очиці його жалібно закліпали. — Я перед вами — весь. Ані стілечки, ні крихточки не утаїв.

— Перевіримо, все перевіримо, — пообіцяв Воробйов, підводячись із стільця. — А тепер збирайтесь, громадянине Силаєв…

З арештом Силаєва «кепська справа» розплуталась остаточно. Стало зрозуміло, чому Блеквуд інсценував «самовбивство», яка роль у цій історії керівників сект і обдуреного ними Ситника.

«Існування секти, — міркував Воробйов, — промах у нашій ідеологічній та виховній роботі, з якого негайно скористався ворог. Завдає удар у слабке місце… Недарма Блеквуд був упевнений, що в Силаєві знайде спільника…»