Юліан Семенов: ТАРС уповноважений заявити…

— Та невже? — всміхнувся Степанов і налив горілки в чарки. — Схима — це самообмеження, а будь-яке обмеження, навіть в ім'я свободи, є форма кабали.

— Енгельса не заперечиш, Митю: свобода — це усвідомлена необхідність; відлито в бронзу, дорогий мій, не чіпай…

— Ти мене все ще сприймаєш всерйоз?

— Покинь писати книги — і я вважатиму тебе звичайнісіньким гультіпакою…

— Не обіцяю. Коли я покину писати — то помру, а я дуже люблю життя.

— Послухай, а якщо я попрошу склянку вина?

— Горілка ж краща.

— Я це розумію, Митю, тільки організм не приймає. Горілку я п'ю лише тоді, коли цього вимагає служба.

— Ти — дисциплінована ханжа?

Славін посміхнувся:

— Нічого подібного. Тенісист я, Митю, тенісист.

— Чуєш, Віталію, а тебе розізлити можна?

— Ні, це неможливо.

— Ти — чоловік самовпевнений.

— Впевнений, я так би сформулював, Митю, впевнений. А про обмеження й свободу я вичитав хитрющу концепцію в цікавого філософа Бональда. Людина — за його версією — не вільна від самого народження, і винувата в тому — природа, бо вона і є нашим головним обмежувачем. Людина може стати вільною лише тоді, коли докладе до цього максимум зусиль. Адже так? Але цікавий висновок: будьте енергійні, тоді ви зможете ввійти в торгову чи будівельну корпорацію і станете вільним завдяки тим правам, які ця корпорація завоювала; служіть своїй корпорації — і ви наживете багатство; будьте набожним — і церква допомагатиме вам у всіх ваших починаннях; зробившись багатою й релігійною людиною, ви станете дворянином, а це дає вам найвищі переваги.

— Чудова схема. Якраз для кар'єристів.

— Ти повзучий прагматик, Митю. Я не розумію, чому трудящі читають твої книжки. Ти ж не дослухав мене.

— Не тебе, а Бональда.

— Нове — це давно забуте старе. Якщо я зумів згадати, то це означає, що саме я повернув сучасникові забуте старе. Це — співавторство.

— Ти диви!

— Так от… Бональд чудово викрутив свою схему. Вершина свободи, тобто дворянство, — є захисний бар'єр того суспільства, яке мріяв створити Бональд. Якщо ти дворянин, то, виходить, тлінний метал уже не повинен тебе цікавити. Дворянство зупиняє енергійного плебея в його жадобі до постійного збагачення. Без цієї перепони могла настати плутократія. Будучи нагородою за придбане багатство, звання дворянина зобов'язує до самообмеження; дворянство — межа збагачення. Досягши дворянства, до багатства слід ставитись як до мети — розумієш? Бональд химерно залякував суспільство: «Якщо ви знищите дворянство, тоді прагнення енергійного плебея до збагачення не матиме ні межі, ні мети; метою буде багатство — саме по собі. Отоді й з'явиться аристократія. Аристократія, але не знать ».

Степанов слухав з інтересом, навіть тарілку з окрошкою відсунув.

— Та ти їж, Митю, їж, — зітхнув Славін. — У літератора повинен бути вовчий апетит.

— Якщо в літератора вовчий апетит, значить, він працює на бюро пропаганди, читає свої вірші та оповідання, а писати, вважай, кинув.

Знаєш, коли я в Іспанії розповів колегам, що в нас письменникові платять за виступ, посилають у творчі відрядження й дають безплатні путівки в будинки творчості, мені не повірили: «Червоний веде пропаганду, такого не може бути»… Отак-то… Письменник, Віталію, повинен хворіти на виразку шлунка, потерпати від серцевої недостатності й геморою, лише тоді він зможе оцінити каторжну радість творчості.

— Я недавно з одним художником розмовляв, дуже цікавий хлопець, злющий, усе трощить, наче слон у крамниці. Реставратор, ікони реставрує… Мені, розумієш, подарували на день народження ікону, і треба було її реставрувати. Прийшов художник, подивився, позітхав, забрав із собою й зробив блискуче. Я й кажу йому, мовляв, спасибі, а чому б вам за іконопис не взятися, а він на дибки, весь наїжачився: «Без віри немає іконопису». Як ти поставишся до такого пасажу?

— Нісенітницю верзе той реставратор. Іконопис — наше Відродження. У нас був свій великий живопис — ікони. До них так і слід ставитися — національне мистецтво. Віра, здається мені, відігравала тут не головну роль. У ту пору національна ідея була духом художників, бо жили ми під ярмом. Звідси, до речі кажучи, незвичайна роль російських монастирів. Вони відрізнялися від монастирів інших країн своєю винятковою роллю в збереженні національної культури.

— Не впадай у національний містицизм, Митю, — знову посміхнувся Славін. — Поглянь, хто ця жінка?

Степанов обернувся — струнка, з великими очима дівчина біля стойки, обпікаючись, пила каву з маленької чашки позначеної золотим вензелем «ЦДЛ».