Вольфганг Шрайєр - Акротірський шпигун

Незважаючи на все сказане, у мене було відчуття, що підполковник не надає надто великої ваги справі Вальполя. Що б він мені не говорив, для нього це завдання не виходило за рамки інших звичайних службових справ. Напевно, Тінуел закріпив частину своїх інших підлеглих до десятка таких самих сумнівних іноземців, не розраховуючи на якісь сенсаційні результати. А щоб все ж таки спонукати кожного з своїх людей до активності, він час від часу викликав їх до своєї кімнати і, частуючи холодним лимонадом, пришпорював незвичайними історіями. Очевидно, це був його особливий, перевірений на практиці психологічний метод керівництва агентами. Для себе особисто я вирішив узяти за правило насамперед його останні слова: «Працюйте терпеливо, не поспішайте, завжди думайте про власне маскування і ніколи не робіть чогось необачного».

Повернувшись до готелю, я в товаристві Гелен пив каву і нараз вирішив поводитися з нею теж розсудливо, не поспішаючи, і не робити нічого необачного.

Днів через десять по тому в «Ледра Палас» поселився капітан Французької Республіки, на прізвище Жако. Це був стрункий красунь, середнього зросту, з сивуватим волоссям, що спадало на щоки бакенбардами у формі невеличких котлет. Ходив він у пілотці набакир і в гарненькому офіцерському мундирі французьких парашутистів, а груди його прикрашала мальовнича орденська стрічка. Все це пасувало йому якнайкраще.

Для свого військового звання Жако здавався дещо молодим — очевидно, був підвищений у званні позачергово; і навряд щоб причиною цього було щось інше, крім його незвичайної хоробрості. Це був на диво показний герой. Я ні на мить не сумнівався, що — заведи лише з ним розмову — і він одразу ж почне розповідати про свої пригоди у в'єтнамських джунглях, про оборону лісової фортеці Дьєн Б'єн Фу або про відважні дії десантників на вертольотах у розпечених тропічним сонцем горах Атласу.

Цей офіцер, незвичайний уже сам по собі, зразу привернув мою увагу тим, що, побачивши у вестибюлі готелю Гелен, з самовдоволеною посмішкою знавця жінок повернувся в її сторону й протягом кількох секунд з захопленням дивився їй услід. Між іншим, про цей дріб'язковий випадок я скоро зовсім забув. Навіть його ім'я почув лише згодом.

Приблизно в ті ж дні — це було, мабуть, тринадцятого чи чотирнадцятого вересня — Вальполь звернувся до нас утретє і востаннє з запрошенням поїхати з ним до Акротірі.

— Бог любить трійцю, міс Ругон, — сказав він якось за обідом. — А вас, лейтенанте, — звернувся він до мене, — я хотів би попросити на цей раз одягтися в цивільний костюм. Тоді ми уникнемо можливих неприємних інцидентів. На всякий випадок я озброїв своїх робітників сльозоточивими гранатами.

Гелен пирснула зо сміху. Незважаючи на свій гіркий досвід, ми знову погодились поїхати. Гелен — просто від нудьги, а я — тому, що не хотів відпускати її саму з Вальполем. На той час у неї було мало роботи, бо саме в ці дні здавалося, що суецький конфлікт удасться полюбовно уладнати з допомогою посередника — австралійського прем'єр-міністра Роберта Гордона Мензіса. Мензіс і Насер вели переговори в Каїрі, і якщо взагалі існувала якась можливість для іноземних кореспондентів перехопити ту чи іншу політичну новину з першоджерела, то тільки там. Гелен чекала від своєї редакції телеграми з наказом виїхати до Єгипту. Така перспектива засмучувала мене.

Контррозвідка штабу повітряних сил повідомила, що висновок лондонських експертів, нарешті, одержано. Фахівці визнали той уламок справжнім: це був так званий плоский барельєф ранньо-грецької епохи — приблизно сьомого століття до нашої ери. Експерти також допускали цілковиту можливість виявлення таких виробів на Кіпрі.

В понеділок, сімнадцятого вересня, після приємної автомобільної прогулянки, що тривала близько години, ми знову приїхали на той пагорб, біля підніжжя якого на цей раз була досить глибока, уміло розкопана й обшита дошками траншея. Вальполь негайно спустився на дно і покликав нас до себе.

В траншеї дихалося легше, бо тут була тінь і прохолода. Вальполь з любов'ю показав нам нашарування землі різних періодів та уламки керамічних виробів, які ще, напіврозкопані, лежать в грунті; потім довго говорив про відмінності корінфських і халкідських ваз, про кераміку з поливою і без неї, про чорні й червоні фігурки на вазах — про такі речі, які я вже давно встиг забути. Він захопився своєю розповіддю і затримав нас у своїй ямі значно довше, ніж ми того хотіли.