Андраш Беркеші - Списоносці

— Ні, цього я не зробила. — Марія посміхнулась. — Навпаки, я намагаюсь бути сумлінною. Я почала з інших комбінацій,

— Комбінація, конспірація — це надто чужі для мене поняття. Я ніколи не міг навіть уявити собі, що ви колись цим займатиметесь.

— Я займаюсь? Це — моя професія. Але я впевнена, що зараз готуюсь до останньої своєї операції.

— Знову операція? Дивні слова.

— За цими термінами стоять ще дивніші справи.

— Під «операцією» ви розумієте добуття мемуарів?

— Так.

— Слухайте, Маріє. Облиште ви цей план і не повертайтеся більше туди.

Марія посміхнулась.

— Це наївно і зовсім неможливо, — мовила вона лагідно.

— Чому? Ви боїтеся втратити кілька платтячок та туфельок?

— Не про це мова, невже ви не розумієте? Я не збираюся переносити своє ганчір'я. Я повертатимусь з тим, з чим прийшла. Але що я повинна робити? Якщо мені не дозволять повернутися на батьківщину, шлях туди для мене буде відрізаний, та й тут мене не приймуть. А третього шляху немає… Це я дуже добре знаю.

— Уявімо на хвилинку, що вам не дозволять повернутися. А ви кажете, що немає третього шляху. Тоді — пробачте за таке питання — ви залишитеся на старому?

— Дорогий Міклоше, на старий шлях вороття вже немає.

— Що ж тоді?

— Тоді?.. Я не подумала і висловилася не зовсім точно. Є ще й третій шлях.

— Є?.. Ви не зовсім послідовні, Маріє.

— Ні, помиляєтесь — тепер я дуже послідовна. Марія зупинила машину біля тротуару, підняла на правій нозі сукню і вийняла з-за підв'язки ампулку.

— Що це таке? — сігатав Міклош,

— Це третій шлях.

— Що тут в ампулі? — стривожився Герендаш, коч уже й сам зрозумів, що там і до чого:

— Ціанистий калій.

— Дайте його сюди.

— Не можу. Це, мабуть єдине ваше прохання, Міклоше, яке я не можу виконати.

Відблиски неонового світла від кінотеатру яскраво замигтіли на вікнах машини, освітили Маріїне обличчя. Воно було бліде і страшне. Дівчина нерухомими очима пильно дивилась на Міклоша.

— Навіть тоді, коли я скажу, що третій шлях уже непотрібний? — спитав Герендаш. — Одержано дозвіл — можете їхати в Угорщину.

— Мощу їхати в Угорщину? — вигукнула Марія і щось перехопило їй горло. — Додому? На батьківщину?

Міклош мовчав. Настала тиша. Тільки дрібний дощик тарабанив по крилах машини. Марія повільно засунула ампулку на місце.

— Ви чуєте? — хрипло промовив Міклош. — В ампулі вже немає потреби.

Очі Марії немов ожили. Вона здивовано глянула в схвильоване обличчя Міклоша.

— Ні, не віддам. Може, вона ще знадобиться мені протягом сорока восьми годин. Потім віддам або розтрощимо її разом. Але доти…

— Викиньте геть з голови свої плани. Навіщо рискувати, коли вже є дозвіл на ваше повернення. Ви тепер у Німецькій Демократичній Республіці —тут ніщо вам не загрожує, а машину можна доставити у Західний сектор. Райнаї повідомлять телефоном, де він може знайти автомобіль. Iвсе! Навіщо ускладнювати справи?

— Не можна, Міклоше. Я повинна повернутися і добути папери.

— Я не дозволяю, Маріє, і можу насильно утримати вас від рискованого кроку.

— Ви не зробите цього, — рішуче промовила дівчина. — Добути мемуари — це не особиста справа. А втім, може, в якійсь мірі і особиста… Я не хочу повертатись на батьківщину з порожніми руками.

Міклош не відповів.

Коли знову під'їхали до Північного вокзалу, було вже пізно. Прохожих стало менше. В світлі автомобільних фар виблискував мокрий асфальт. Ішов дощ.

— А тепер ми розстанемося, — намагаючись посміхнутись, сказала Марія. — Поцілуйте мене… на прощання. — І, не чекаючи відповіді, вона ледь торкнулася уст Міклоша. — А тепер ідіть. — прошепотіла Марія, — я буду сильною і дуже обережною.

В той час, коли Міклош увійшов у свій номер в готелі, чорний «оппель» під'їхав до гаража грюневальдської вілли.

Марія здавалась холодною і гордою. Зовні ніщо не виказувало її нестримного внутрішнього хвилювання. Вона зняла рукавички і відразу попрямувала до Вехтера. Німець підвівся з-за робочого стола і за звичкою незграбно кивнув головою вітаючись.

— Пан полковник дав вам вказівку виготовити ключ?

— Так, — відповів Вехтер.

— Я прошу, Вехтер, робіть його уважно і точно. Людина, якій доведеться працювати цим ключем, не матиме часу морочитися з ним… Усе повинно йти як по маслу.

— Ключ зробити не важко, аби відбитки були добрі.

Говорив він, як завжди, з холодною байдужістю і коректною ввічливістю. Марія дістала коробочку і віддала Вехтеру. Він одкрив її і обережно вийняв застиглі шматки воску. Потім поклав їх на стіл і, взявши лупу, почав розглядати.