Андраш Беркеші - Списоносці

— Розумію, розумію, професоре, мені здається, що ви останнім часом частенько перечитували Шпенглера [1] Шпенглер, Освальд (1880–1936) — німецький філософ-ідеаліст, ідейний попередник німецького фашизму. !

— Ви завжди мене не так розумієте, пане Райнаї. Я маю на увазі не крах західної культури, а лише банкротство устрою і форм життя на Заході. Ми прикипіли до цих закостенілих форм життя, до їх прокрустового ложа. Я вже не можу та й не хочу звідти підводитися, хоч усвідомлюю, що це ложе хитке, незручне, несучасне. За часів Тіберія, Калігули, Клавдія чи Нерона я не став би християнином. Я й надалі молився б старим остогидлим мені богам, в яких, між іншим, я зовсім і не вірив би. Не став би я християнином навіть тоді, коли б знав, що християнство неминуче переможе. А пізніше… Я не змінив би своїх поглядів, хоч у думках і схвалював би доводи енциклопедистів і передбачав штурм Бастілії. Я ще можу думати, але в мені вже мало енергії і бажання порвати з минулим, до якого я прив'язаний забобонами, своїм вихованням, звичками і любов'ю до комфорту. Я усвідомлюю і бачу: який запеклий опір не чинитиметься — переможуть комуністи. Правда, переможуть без мене. Словом, я не вступатиму до партії комуністів уже хоча б тому, — розв'язно зареготав Бехер, — що не хочу позбавити себе вашої дружби.

Двоє чоловіків попивали чай. За столом точилася звична для них, нескінченна розмова. Професора захопила ця тема.

— Я не віруючий, — говорив він далі, — проте я народився аристократом, був ним усе своє свідоме життя і донині залишаюся. Ознайомився я й з марксизмом. Мене він не привабив, хоч я віддаю належне його теорії. Комуністи переможуть, і через п'ятдесят років ніхто не розумітиме, чому люди не могли усвідомити таких простих речей, як напрям закономірного розвитку людського суспільства.

Марія ще чула відповідь Райнаї, але вже не розібрала слів. Вона поралася в кімнаті: поправила килими, портьєри, поклала на місце книжку… В той же час вона раз по раз кидала свій пильний погляд на співрозмовників. Але ті не звертали на неї уваги. Райнаї сидів спиною до вікна.

Марія тихенько відчинила двері на терасу.

— А чи не думаєте ви, мій друже, — чувся голос Райнаї, — що той катаклізм, про який ви кажете, буде вторгненням не комунізму, а саме американізму?

— Американізму? Що я можу сказати? Ви знаєте американців. Одного разу я розмовляв з одним їхнім бригадним генералом. Про Рембо [2] Рембо, Артюр (1864–1891) — французький поет. він думав, що це нова марка автомашини. Американський дипломат, приїхавши сюди з Праги, зазначив, що такі монументи, як собор святого Вітта в Граді, збіднюють Європу…

Марія працювала тихо, обережно. Двері на терасу вона щільно причинила. «Тільки натиснувши на клямку, — думала вона, — можна помітити, що двері не замкнені». Ще раз перевірила, чи не проходить холодне повітря крізь щілину. Все було добре — портьєра закривала щілину. Якщо перед сном Райнаї провітрюватиме і цю кімнату, тоді все загинуло — він зсередини замкне двері, і Марія не зможе проникнути туди. А вона неодмінно повинна зробити все сьогодні вночі. «Це твій іспит на зрілість, — стукало в голові. — Ні, все обійдеться гаразд. Ключ від сейфа в кишені, автомашина готова, навіть дипломатичний номер причеплено».

Чоловіки вже не дискутували. Вони розповідали один одному анекдоти про американців.

Тепер Марія могла вийти. Поставивши порожні чашки на піднос, дівчина попрощалася з професором і Райнаї.

— Завтра я мушу рано встати, — пробачливо сказала вона і попрямувала до дверей.

Бехер кинув їй услід якусь люб'язність, але Марія не почула, що саме, і нічого не відповіла. Вона вже не могла поділити своєї уваги між завданням, яке стояло перед нею, і пустою розмовою.

І от дівчина одягнена лежить у кімнаті і прислухається до шерехів ночі. Очі вже звикли до темряви. Тиша. Чути тільки, як монотонно тарабанить дрібний дощ.

Ключ Марія забрала у Вехтера сьогодні вранці. Здається, він нічого не запідозрив.

Марія засвітила маленький ліхтарик і поглянула на годинник. Пора! Вже початок третьої.

Тихо вислизнула з кімнати. Ще раз перевірила кишені: чи не забула чого? Долоня міцно стискала холодну сталь невеличкого пістолета. В кишені лежали ключі від сейфа, гаража і садової хвіртки.

Безшумно, мов тінь, Марія вийшла з будинку. За мить під її ногами вже шелестів дрібний щебінь, яким було посипано садову стежку. Дівчина прямувала до кабінету Райнаї.