Андраш Беркеші - Списоносці

— Гаразд, товаришу підполковник. Але насамперед дозвольте кілька питань про ранковий допит.

— Прошу. Закурюйте, — запропонував Коронді, простягай Када розкритий портсигар.

— Чому ви, товаришу підполковник, не влаштували очної ставки Райнаї з Марією Перлакі?

— А навіщо було це робити? — посміхнувся Коронді, випустивши цівку диму. — Нащо марно витрачати порох?

— Ви помітили, товаришу підполковник, як ошелешило Райнаї ім'я Перлакі?

— Звичайно. Але я певен: Райнаї далекий від того, щоб щиро про все розповісти.

— І?..

— І цей порох нам згодом ще знадобиться. Потім, коли ми зіткнемось з ворогом у вирішальному питанні. Запам'ятайте, товаришу Када, що свою важку артилерію ми повинні ставити там, де плануємо прорив ворожої лінії. Недоцільно вводити в бій гармати тоді, коли можна досягти мети за допомогою ручної зброї. А доки дійде черга до важкої артилерії, треба її добре маскувати, бо фактор несподіванки має велике значення. Жолт Райнаї не знає, які докази є в нашому розпорядженні. Кінець кінцем, він пересвідчиться, що немає іншого шляху, крім відвертості.

— Ви має, те рацію, товаришу підполковник, — відповів Када.

— Ну, що ж, почнемо, — Коронді підсунув ближче настільну лампу, приладнав її так, щоб обом було зручно читати.

«Дорогий синку!

Вже скоро рік минає з того часу, як я одержав від тебе останнього листа, в якому ти обізвав мене політичним гангстером, авантюристом і зрікся свого батька. Я вже старий і стомлений для диспуту з тобою. Та й наше минуле і майбутнє настільки протилежні, що навряд чи ми дійшли б згоди.

Ти вже не належиш до нашого світу. І не тому, що, залишивши батьківський дім, виїхав спочатку в Швейцарію, а потім у Швецію. Признаюся: я завжди з радістю і гордістю читав про тебе в статтях західних наукових журналів, де писалося про твої дослідження в галузі хімії. Проте серйозно я замислився над твоїм життям тільки після того, як довідався, що ти приєднався до комуністичного руху боротьби за мир. Я відчув, що ти потрапив у чужі води і пливеш зовсім у протилежному напрямі. Але все-таки твій останній лист вразив мене в самісіньке серце. Ти пишеш, що тобі стало відомо, ніби я теж був серед тих, хто спровокував угорські події 1956 року, і тому повинен відповідати за море крові, пролите на вулицях Будапешта.

Те, що сталося в Угорщині восени, мене теж приголомшило, синку. Справді, я був причетним до тих подій, але після них я переконався, що нам, тобто всім, хто боровся далеко від Угорщини за свою псевдоправду, треба дещо переглянути і переоцінити. Особисто я відчуваю себе так, як той гравець у карти, котрий програв останню вирішальну гру і знає, що більше ніколи не виграє.

Так, ми програли цю гру навіки і остаточно. Даремними були і колосальні грошові витрати, і напруження сил. Усвідомлення цього для мене означало, що я визнав поразку в боротьбі, яку вів протягом усього життя. Можеш уявити собі, синку, як це мене вразило. Твоя мати померла в тюрмі комуністів, ті ж комуністи заарештували в Угорщині Жолта. Такий душевний стан був у мене, коли я одержав твого листа.

Я вже говорив, якого болю заподіяв він мені. Ніколи не думав, що після твоїх слів ще колись звертатимусь до тебе. Але минали місяці, і я дедалі більше починав відчувати себе самотнім. Дуже хотілося поговорити з кимось, мати поруч друга, який би розрадив і втішив. На жаль, такої людини не було біля мене. Тоді я згадав про тебе, сину. Довго тішив себе надією, що, коли розгорну перед тобою сторінки свого життя, твоє серце пом'якшає. Але тепер, коли в думках промайнула історія минулих десятиліть, розумію: після моєї сповіді ти ще більше зненавидиш мене і я вже ніколи, мабуть, не позбавлюся твого нещадного осуду. Але все-таки пишу, бо відчуваю, що це писання дає мені полегкість, я не так відчуваю самотність.

Так вислухай же мене, сину. Обіцяю бути одвертим, щоб ти пізнав свого батька, адже досі ти знав мене лише настільки, наскільки я дозволяв тобі. Тепер можеш заглянути в ту пекельну кухню, де з часу першої світової війни формувалась доля людей, народів, держав. Я розповім тобі і про матір та брата Жолта. Я знаю, що ти їх зненавидів раніше, ніж мене. Тепер я прошу в долі тільки одного: дати мені сили закінчити свої спогади.

Почну свою розповідь з часу твого народження в двадцятому році. Тоді я вже склав угоду з таємною розвідкою однієї могутньої західної держави, якій вірно служу і досі. Я знаю твою думку про таку службу. Нам ніколи не доводилося дискутувати з тобою на цю тему. Проте хочу сказати, що діяльність державних таємних служб — ровесниця історії людства. Її породила не (наша епоха. Вона має давнє минуле. Таємна служба відома була стародавнім єгиптянам, євреям, персам, грекам, римлянам. Не посилатимуся на численні історичні факти, наведу тільки один вислів прусського імператора Фрідріха Великого: «Коли б ми знали всі наміри противника, то завжди перемагали б навіть сильнішу за себе армію». Колись слово «шпигун» викликало в тебе огиду. Пам'ятаю, як одного разу ти обурився, прочитавши в газеті про якусь шпигунську історію. Точно я не пригадую твоїх слів, але смисл їх був приблизно таким: тільки мерзенні люди можуть братися за подібну справу. Ти чекав моєї відповіді і запитливо дивився на мене. Якщо мене не зраджує пам'ять, я відповів словами Наполеона: «Є війни, в яких перемагає не стільки піхота, кіннота і артилерія, скільки шпигунство. Тому полководцеві треба зважати на цей вирішальний фактор». Ти якось дивно глянув тоді на мене, хотів щось заперечити. Але я не мав бажання дискутувати на цю тему, тепер ти розумієш, чому саме.