Кірстен Бойє - Скоґландія

Ярвен почала майже нечутно перебирати папери. Промінь від її ліхтарика ковзнув по якихось числах, архітектурних кресленнях і розрахунках, де йшлося вочевидь про великі споруди, цілі ряди будинків; якийсь лист на фірмовому бланку… Вона діставала й розглядала аркуш за аркушем, пальці в неї тремтіли. На короля, на його в’язницю — жодного натяку. Та й навіщо, зрештою, Норлін залишав би таку інформацію тут, на цьому столі? Навіщо він узагалі зберігав би записи про те, що сталося з Малениним батьком? Сподіватися на це безглуздо.

І все ж вона повела променем від ліхтарика по полицях. І там нічого, тільки рівненько вишикувані, мов солдати в шерегах, ряди книжок. Невже доведеться брати кожнісіньку з них окремо й гортати, сподіваючись, що з котроїсь, може, на підлогу випаде якийсь аркушик із планом шляху? Де ж іще шукати в цій кімнаті те, що їй потрібно?

Ярвен так заглибилася в роздуми, що на хвилю забула про будь-який страх. Вона водила ліхтариком, наче світляним пальцем, по кімнаті з надією все ж таки знайти схованку чи бодай якийсь натяк. Отак той світляний палець і вперся просто в обличчя Больштрема, коли той майже нечутно відчинив двері й ступив до бібліотеки.

— Що все це означає?! — різко запитав Больштрем. Подиву в його голосі не відчувалося.

Але від цього голосу Ярвен злякано здригнулася.

Кількома швидкими кроками Больштрем перетнув кімнату й узяв у неї з руки ліхтарика.

— А я думав, мені все ж таки причулося! І що ж ти о цій порі тут робиш, маленька Ярвен? — Він покрутив у руках ліхтарика. — І звідки в тебе, дозволь запитати, оце ось?

Ярвен стояла, мов скам’яніла. Вона нізащо не мала права допустити, щоб її тут застукали. Нарешті вона звела на Больштрема очі й прошепотіла:

— Я… я…

— Чи ти часом не сновида? — спитав Больштрем. (Нагіра таке передбачила.) — Хи-хи-хи! Оце-то сюрприз!

У його голосі Ярвен вчула іронію.

— Я… — знову прошепотіла вона. — Я не знаю!

— Ну, таке, кажуть, буває частенько, — промовив Больштрем, і тепер не помітити іронії в його голосі вже не можна було. — У кінофільмах, у книжках. То чом би не бути цьому і в реальному житті? Молоді дівчатка, звісно, блукають уві сні, надто коли переживуть щось надміру хвилююче для їхньої вразливої маленької душі. — Посмішка скривила його вуста, але до очей не дісталась. — А оцей ліхтарик? Чомусь він здається мені, маленька Ярвен, якимсь дуже, дуже чужим.

— Я прихопила його з собою, — прошепотіла Ярвен, — коли втікала звідти. У лісі було дуже темно!

— У лісі було дуже темно, — повторив Больштрем і замислено, мовби в уповільненій кінозйомці, кивнув головою. — Що ж, виходить, коли втікаєш, то ще знаходиш час перешукати хату й надибати кишенькового ліхтарика, навіть якщо при цьому тебе можуть схопити.

— Атож! — прошепотіла Ярвен.

Він їй не вірив. Не вірив жодному її слову!

— Але тепер, маленька Ярвен… — тихо промовив Больштрем і взяв її за руку трохи міцніше, ніж це відповідало б його привітному тону. — Адже тепер ти в безпеці. Адже тепер ти в нас, маленька Ярвен. Повертайся в ліжко. Або краще я сам відведу тебе до кімнати! Бо сновиди часом падають з даху. Хіба ти про це не чула?

Його слова пролунали, мов погроза, та не встигла Ярвен про це й подумати, як Больштрем рішуче виштовхав її поперед себе з бібліотеки. То була марна справа ще від самого початку.

Коли в двері спальні хтось постукав, Норлін подумав, що це ота полохлива мала кухарка, постійний трепет якої він уже ледве витримував. Але це був Больштрем; він ступив кілька кроків і став біля ліжка.

— Нічого не помагає, Норліне, доведеться її якось угамувати, — сказав він. — І то якомога швидше. Шкода, але я й сам купився на її баєчку. Все це був, звичайно, обман, хитра гра. Я мав би здогадатись ще на самому початку. Я й підозрював… На жаль, недостатньо серйозно.

— Кого? — спитав Норлін, хоч насправді й сам здогадувався, звичайно, кого має на увазі радник. — Ти про що?

— Я застукав її в бібліотеці, коли вона саме перевертала там усе догори дном, — провадив Больштрем; відповідати на запитання Норліна було зайве. — Прийшла з кишеньковим ліхтариком, і взяла вона його в кожному разі не в нас.

— Вона була в такому розпачі! — промовив Норлін. — Ти ж бо й сам бачив! — Але на Больштрема й не глянув.

— У розпачі? — перепитав той, зневажливо махнувши рукою. — Вона була в паніці. Геть розгублена. І звідки нам знати, перед ким вона так панікувала — перед її нібито викрадачами чи, може, все ж таки перед нами?