Щоб не впадати у вічі, пан Модест уже не сидів на лавці біля входу у парк, а зайняв позицію за кущами у боковій алейці. Побачивши незнайомку, пішов паралельною доріжкою і вийшов на Ратушну раніше за дівчину. Значно випередивши її, зайшов до парадного, піднявся на площадку між першим і другим поверхами й став біля стіни так, аби бачити все, що відбуватиметься у коридорі.
Грюкнули двері, й дівчина зайшла до парадного. Мить постояла, прислухаючись, і попрямувала до батареї парового опалення. Нахилилась, поправляючи панчоху. Пан Модест зітхнув і вилаяв себе за даремні підозри. Та раптом дівчина ще раз озирнулась, зненацька засунула руку за батарею і витягла звідти сірникову коробочку. Заховала в сумочку й швидко рушила до виходу.
Це сталось так несподівано, що у Сливинського перехопило подих. Якусь мить стояв приголомшений. Нараз відчув, як ударила в голову кров — почали горіти щоки. Невже щастя саме потрапило до його рук? Не сміючи повірити в це, навшпиньках збіг по сходах і, обламуючи сірники, присвітив за батареєю. На жаль, там нічого не було, та відразу видно — за батареєю тайник, яким користувалися вже не раз: поруч стіна вся у павутинні, а тут чисто. Коробочку, певно, клали на широкий залізний кронштейн, який підтримував батарею знизу. Зручно, і ніколи в житті не здогадаєшся, що тут схованка.
Модест Сливинський ледь не зареготав од радощів: у його руках кінець такої нитки! Нитки, яку гестапо шукає вже скільки і — марно. А тут — ось воно… Він був певен, що напав на слід підпільників. Щоправда, ця незнайомка може отак одержувати любовні листи… Та для чого тоді розігрувати комедію з панчохою? Просто підійшла б і дістала записку.
Модест Сливинський зазирнув під батарею, та, нічого більше не побачивши, поспішив на вулицю. Дівчина була вже далеко. Вилаяв себе: захопився, так, що ледь не прогавив її. Хоча це не так уже й важливо, вона ходить через парк мало не щодня. Можна було б відразу затримати незнайомку, та навряд чи Менцель похвалить за це — треба ж дізнатись, хто кладе за батарею коробочку, що в ній, адже клубок лише починає розмотуватись…
Пан Модест уже майже наздогнав дівчину, як вона раптом сіла у трамвай. Вагон рушив. Сливинський спробував стрибнути на площадку, та не зміг. Засмутився не дуже — завтра чи післязавтра він знову побачить її. Дочекався трамвая й поїхав до гестапо.
Катруся стояла на площадці переповненого вагона, міцно затиснувши під пахвою сумочку. У ній — сірникова коробочка з папірцем, на якому хтось ніби робив вправи з арифметики: цифри й цифри. Ввечері вона передасть папірець Петрові, а він дізнається, що від них вимагає Заремба чи навпаки — що треба передати від Заремби до центру. Через два дні вона знову загляне до цього парадного і подивиться, чи є за батареєю коробочка. Можливо, треба буде покласти в схованку Петрову відповідь. Чудовий спосіб передавати інформацію — ніхто нічого не запідозрить. Звичайно, вони щомісяця міняють парадне, та це не так уже й важливо: Катруся впевнена — вистежити їх неможливо.
Кремер повісив капелюх у вестибюлі великого губернаторського особняка і зійшов широкими сходами на другий поверх, де містилась вітальня фрау Ірми. Останнім часом він залюбки виконував обов’язки чиновника особливих доручень при дружині губернатора. Карл владнав кілька її делікатних справ і користувався необмеженою довірою, як своя людина і один з найближчих друзів дому.
Побачивши Кремера, фрау Ірма відверто зраділа.
— Сам бог послав вас сьогодні, мій друже, — сказала. — Не знаю, як би я обійшлася без вас.
Карл поштиво нахилив голову.
— Наказуйте, я до ваших послуг.
— Ми чекаємо сьогодні дуже високих гостей. Буде командуючий і кілька генералів. Ви повинні допомогти мені зустріти їх.
— Готовий виконати будь-яке доручення. Хоча… останнім часом я втратив віру у наших генералів.
— Не робіть поспішних висновків, — заперечила фрау Ірма, — мені казали — наші укріплення такі міцні, що росіянам ніколи не подолати їх!
— Я чув таке вже кілька разів, — не здавався Кремер, — та, видно, наші генерали розучилися воювати.
— І не кажіть, — вперто твердила губернаторша, — я вірю у нашого командуючого. Росіяни зламають собі шию, ось побачите…
— Це місто мені дуже подобається, і не хотілося б залишати його. — Карл мовив ці слова цілком щиро: справді, він звик до міста й полюбив його. — Сподіваюсь, ви заздалегідь поінформуєте мене…
— Ми не маємо секретів од вас, мій друже.
Читать дальше