Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Карл з задоволенням взявся виконати кілька доручень фрау Ірми — це давало йому можливість побути на вечері, а він сподівався, що у вузькому колі у генералів розв’яжуться язики. На сходах зустрів секретаря губернатора.

— Привіт, Руді! — підморгнув йому. — У вас такий вигляд, ніби болять зуби.

— А-а… — безнадійно махнув рукою Рудольф Рехан.

— У вас фінансовий крах, — зрозумів Карл. — Двохсот марок вистачить? Я сьогодні добрий.

— Стою на краю фінансової прірви, — визнав ад’ютант. — Але ж я вам винен…

— Фінансова прірва — найглибша, — Кремер повчально підняв угору палець. — Туди можна падати все життя…

Карл з дипломатичних міркувань охоче давав ад’ютантові в борг, хоча й знав, що той навряд чи віддасть йому гроші. Цей довготелесий, рудий і незграбний оберштурмфюрер був закоханий у якусь дрезденську вертихвістку і всі свої гроші витрачав їй на подарунки. Рулі розповів Кремеру, що вони умовились взяти шлюб, коли Рехан зможе придбати десь у невеличкому місті пристойний будиночок і матиме адвокатську практику. Та все залежало від стану здоров’я старого Рехана, власника пивної у Дрездені, бо він вперто не йшов назустріч бажанням сина й поклявся, поки живий, не дати йому жодного пфеніга.

— Вашій красуні нічого не потрібно? — запитав Карл, помітивши, з якою радістю ховає гроші Рехан.

— Потім, потім, гер Кремер. Я дуже вдячний вам, та сьогодні…

— Ми з вами в однаковому становищі, — багатозначно мовив Карл. — Я в курсі справ, можете не робити таємничого вигляду. Фрау Ірма доручила мені стільки, що дай боже встигнути. До вечора… — попрощався і заспішив до виходу.

Вечеряли у великій їдальні, яку від вітальні одділяла розсувна стіна. Біля щільно причинених дверей кабінету вартував кремезний лейтенант — командуючий, видно, проводив нараду. По вітальні, нудьгуючи, походжав Руді, він сторожко поглядав на лейтенанта, і Карл зрозумів, що ад’ютант боїться цього похмурого офіцера.

— З особистої охорони самого… — багатозначно шепнув Рехан, перехопивши погляд Кремера.

— Кого, кого? — удав, що не розуміє Карл.

— Командуючого! — підняв палець вгору Руді.

— А-а… фрау Ірма мені казала… Виходить, справи справді важливі…

— Нарада генералітету… — хизуючись своєю обізнаністю, почав Рехан. — Росіянам ніколи не підійти до міста. Наші позиції такі міцні, що їхній штурм будь-якими силами — безглуздя. Ми перемелемо живу силу противника і самі перейдемо у контрнаступ, відкинувши червоних аж до Дніпра.

Руді говорив явно з чужого голосу. Карл посміхався на його базікання, та зрозумів, що за дверима кабінету вирішуються дуже важливі проблеми. Чи вдасться дізнатись, про що йде мова? Намагаючись не привертати уваги лейтенанта, відійшов у куток вітальні, сів так, щоб бачити двері кабінету. Рехан сів у крісло напроти.

— Ви заспокоїли мене, Руді, — почав Кремер. Слід було витягти з Рехана все, що він знав. — То, кажете, наш фронт такий міцний, що більшовикам його не прорвати?

— Ні за що в світі! — ствердив секретар. — Біля міста створено такий укріплений район, що в лоб його взяти неможливо.

Отже, фрау Ірма й Рехан черпали інформацію з одного джерела. Але що конкретно знає Руді?

Карл запропонував Рехану сигарету й затіяв зовні невинну балаканину. Та Руді вперто обминав гострі кути, і Кремер скоро впевнився, що секретар фактично не знає нічого істотного. Загальні ж просторікування Рехана йому скоро набридли, і він з задоволенням підвівся назустріч фрау Ірмі.

Губернаторша була у темній шовковій сукні, яка щільно облягала її повну фігуру. Вона сперлася на руку Карла, ще раз оглянувши приготований для вечері стіл.

— Здається, мій друже, — мовила, — все гаразд? Нема лише устриць, а генерал, кажуть, дуже полюбляє їх.

— Ми не у Франції, мадам, — весело відповів Карл, — і генерал вибачить…

— Ви завжди заспокоюєте мене. Але ж мені не хочеться осоромитись перед командуючим.

— Ви не осоромилися б перед самим фюрером, — потішив її самолюбство Кремер. — Не знаю, хто б зараз у Німеччині зумів з таким смаком і знанням справи приготувати вечерю!

— О-о, який ви лестун! — спробувала заперечити фрау Ірма, проте була задоволена. — Мені хотілося б…

Чого хотілося губернаторші, Карл Кремер так і не дізнався, бо саме цієї миті двері кабінету відчинились, і до вітальні почали заходити генерали. Фрау Ірма попливла їм назустріч…

Губернатор знайомив дружину з генералами, гості говорили їй компліменти, та не затримувались у вітальні, поспішаючи до столу. В кабінеті зостався невеличкий на зріст генерал з колючими очима. Він щось наказував кремезному оберсту, який складав до великої шкіряної папки карти й папери.