Підвівся, присунувся до Катрусі, зашепотів улесливо:
— Працюватимеш на заводі чи ще десь… Роботу добре Оплачують, вихідні дні, продовольчі картки… Житимеш у великому місті, ходитимеш у кіно… А може, — зазирнув під хустку: оченята гарні, та й сама нічого, — нареченого здибаєш… Ги-ги… Єфрейтора, ба навіть якогось фельдфебеля… У вищий світ потрапиш…
Катруся кланялась, вдячно усміхаючись.
— Красно дякую… Я сама ніколи не збагнула б… Може, пан редактор напише мені адресу, куди звернутись? Ще раз красно дякую… Перепрошую…
Виходячи, сковзнула поглядом по повновидому. Той ледь помітно нахилив голову.
Катруся перейшла вулицю, постояла біля вітрини магазину і, побачивши, що повновидий вийшов з редакції та попрямував уздовж скверу, пішла за ним. Разом сіли у трамвай, що йшов до Крутого замка. Вийшли на останній зупинці. Пасажирів було мало — майданчик біля входу в парк відразу спорожнів. Повновидий, насунувши на чоло капелюха, завернув у провулок.
Катруся постояла на майданчику — внизу у туманній імлі лежало місто. Залізнична станція з димками від паровозів, сірі й чорні будинки, блискучі, вимиті дощем тротуари… Десь там, за цим нагромадженням потемнілих од часу черепичних, дахів, її маленький будиночок — вона навіть побачила горіх у сусідів навпроти. Зітхнула і також подалась у провулок, де зникла постать у капелюсі.
Впевнившись, що навколо нікого нема, повновидий зупинився за розлогим кущем, жестом підкликав дівчину.
— Що трапилось? — запитав. — Я ж казав, до мене лише в крайніх випадках…
— А я цього не забула — за марницею не пішла б… — Катруся витягла хусточку, обтерла мокре обличчя. — Діло, Євгене Степановичу, таке: повернувся Богдан. Чи пак — утекли з товаришем із Цитаделі.
— Так, так… Діло справді серйозне… — Повновидий зірвав з куща мокрий листок, поклав на пальці, ляснув. — Так, так… Ну, і що ж вони?
— Зголоднілі, на людей не схожі. Товариш його поранений у ногу. Я їх підгодовую і лікую. Як не кажіть, все ж таки лікар…
— А що думають робити?
— Я, власне, за цим до вас. Хочуть шукати партизанів. Богдан нудиться, гарячкує, ви ж знаєте його, а той спокійніший. Казали, в таборі ходять чутки про підпілля — покрівельні ножиці їм хтось перекинув… Розпитували мене, чи не знаю про підпільників… Я їм нічого, та вирішила з вами порадитись.
— Так, так… Це ти файно зробила… — повновидий ляснув ще одним листочком. — А хто той товариш?
— Якийсь Кирилюк… Петро Кирилюк… Богдан розповідав мені про нього багато. Лейтенант… Сам з Києва. Аспірант університету. Знає німецьку мову, жив у Бер ліні — батько працював у посольстві. Симпатичний…
— Симпатичний, кажеш?.. — Євген Степанович повів оком на Катрю. — Ну, коли симпатичний, то я загляну до вас увечері…
— Та я не про те, — зашарілася дівчина. — Просто з ним приємно розмовляти.
— От і порозмовляємо. Тільки ти їм — жодного слова. Зрозуміло?
Модест Сливинський мав кепський настрій. По-перше, не зайшов до нього, хоч і обіцяв, цей гицель, як Сливинський у думках називав його, Вальтер Мейєр. Як на нього, хай би вік не заходив, але ж обіцяв принести якісь золоті витребеньки і натякав — можливо, будуть і долари. Модест Сливинський цілих три дні мріяв про ці долари — і раптом таке розчарування. Все ж, як не кажіть, а брак виховання дається взнаки. Порядна людина якось би попередила, що не може прийти, і ти б не чекав на неї, не витрачав часу, валяючись на канапі.
Але ж чого чекати від цього недотепи? З хама, прошу вас, ніколи не буде пана. Від цього Мейєра завжди так погано пахне, що доводиться провітрювати квартиру. Але ж золото!.. Модест Сливинський любив золото над усе і заради нього готовий був знести не тільки поганий запах, не тільки дешеві жарти і зверхнє ставлення цього брудного есесівця…
Хіба він вимовив хоча б слово докору цьому батяреві, коли той приносив золоті щелепи з уламками зубів? Хіба хоч раз запитав, звідки в нього такі масивні старовинні годинники, дорогоцінні сережки та брошки?.. Ні, як людина інтелігентна і витримана, він жодного разу навіть не натякнув, що йому відомо, звідки бере цей гицель дорогоцінності. І розраховувався чесно. І після цього така чорна зрада!
Правда, Вальтерові могло щось перешкодити. Що ж, зачекаємо до завтра…
Модест Сливинський витяг свій улюблений срібний келишок, налив коньяку. Що-що, а коньяк він міг собі дозволити першокласний. Купував або вимінював лише французький, витриманий. Коньяк — це його ідея-фікс, і всі у місті знають, що набір коньяків у Модеста Сливинського найкращий. Тому-то й довго принюхувався до гіркувато-пряного аромату мартелю, перш ніж маленькими ковточками спорожнив келишок.
Читать дальше