Ростислав Самбук: Ювелір з вулиці Капуцинів

Підвівся на ліктях, сів. І всміхнувся Петрові:

— Здається, я трохи стомився… Але ж рік полону — не так уже й файно…

Петро присунувся до Богдана.

— Скоро розвидниться, — сказав тривожно. — А тут пропадем ні за цапову душу.

— Нехай пан лейтенант, — пожартував Богдан, — не завдають собі клопоту. — Він обережно розсунув кущі, огледівся. — За цим садом — ярок… А там — і городами, і ми вдома… Богдан Стефанишин, перепрошую пана лейтенанта, не фирцик якийсь… — Тихо засміявся. — Здається, Петрику, небезпека позаду.

Невеличкий Богданів будинок стояв, оточений старими, гіллястими яблунями. Під бляшаним дахом, з широкими вікнами, він був майже такий, яким Петро уявляв його з Богданових розповідей. Петрові здалось, що вже навіть був тут, бачив і цей столик під бузковим кущем, і бочку з водою біля клумби, і вузьку стежку, що пролягла між смородиновими кущами на город…

Богдан причаївся під яблунею, сторожко озираючись навкруги. Востаннє стояв тут ще перед війною — за рік все могло статися…

Обережно обійшов бузковий кущ. Біля сарайчика щось біліло на вірьовці. Потягнув до себе — раптом дурнуватий, щасливий усміх розплився по обличчю: тримав у руках старий рушник, на якому мати вишила червоних півників. Сховав обличчя у м’якому полотні, вдихаючи дурманні, з дитинства знайомі запахи, — цей рушник завжди висів на кухні біля вінків цибулі, а тому міцно пропах гіркувато-солодким її духом.

Тепер Богдан майже точно знав — Катруся тут. Присунувся до вікна, тихенько затарабанив пальцями по шибці. І зразу ж присів за бочкою — хто ж його зна, може, чужа людина в домі…

Коли побачив у вікні ледь помітне в темряві обличчя, забув про обережність, випростався, припав до скла. Дівчина злякано відсахнулась.

— Що вам потрібно? — запитала приглушеним голосом.

Богдан облизав сухі губи. “Катрусю… сеструнцю…” — йому здавалось, що вголос вимовляє найтепліші слова, і тільки по тому, що Катруся дивилася злякано І нічого не розуміла, збагнув — слова ці залишаються в ньому, так і не вимовлені. “Катрусю, — сказав голосно і жалібно, як дитина, що в чомусь завинила, — це я, Богдан…”

Бліде обличчя майнуло за фіранкою. Рипнули вхідні двері, і маленька постать в білому кинулась до Богдана. Побачивши ще одного чоловіка, Катруся ойкнула, сховалась за брата.

— Почекайте, я халатик накину…

— Тихше! — зупинив її Богдан. — Ти сама?

— А кого ж мала приймати?

— Добре. Це Петро, товариш… Він поранений… Чекай, я йому допоможу. Іди вперед…

Після брудного барака оця кімната з полірованими меблями і з простеньким килимком на підлозі здалася незвичайною. Петрові не вірилось, що подібна квартира може існувати в такі часи за три кілометри від центру міста, від Цитаделі, де й досі гниють полонені… А тут ще й кактус на підвіконні! Виходить, життя не припинилось.

Він лежав на канапі, дивився довкола, й мимовільні сльози котилися з очей. Богдан і Катруся схилились над його ногою. Катруся, помітивши сльози, співчутливо запитала:

— Боляче?

— Ні… — похитав головою. Справді, болю не відчував, нога ніби задерев’яніла. Кактус… Майже такий стояв у їхній київській квартирі…

Катруся нагріла у виварці води, принесла білизну.

— Перепрошую, це Богданова, — попередила. — Трохи великувата…

“Гамівна сорочка”, — подумав Петро, одягаючись. А Богдан глянув — і засміявся. Сміявся довго і щиро. Петро зрозумів — регоче не з його справді кумедного вигляду, а тому, що нарешті після пережитого відчув себе знову людиною…. Богдан раптово замовк. Озирнувся, наче хтось міг підглядати у вікна, попросив:

— Хай Катруся постелить нам у коморі. А до дверей присуне шафу. Наговоримось потім. Тепер — спати.

Комора — маленька довгаста кімнатка. Тут важко поставити навіть одне ліжко. Катруся постелила на підлозі. Але ж справжні простирадла, а пошивки такі свіжі і пахнуть, здається, смородиновим листям — певно, сушилися в саду над кущами.

Петро заплющив очі і довго лежав нерухомо, відчуваючи лише біль у нозі і м’яку ніжність подушки… А потім несподівано відчинилися двері — і до нього підсів капітан Воронов. Та це вже не комірчина з м’якою постіллю, а їхній довгий темний барак. Поруч лежить Богдан, вкрившись брудною шинелиною. Вони знову починають пошепки обговорювати план втечі. Воронов чомусь сердиться, підвищує тон, і Богдан закриває йому рот своєю широкою долонею.

Але де ж це стріляють? Де це надсаджуються автомати? Адже в’язні ще тільки підповзають до колючого дроту — десятки виснажених людей у латаному і перелатаному одязі. Попереду Богдан з ножицями — невідомі друзі, ризикуючи життям, перекинули їх за огорожу. А позаду він, Петро, з одним на всіх полонених пістолетом… Ні, виявляється, це не автоматні черги, просто серце розхвилювалось, і кров б’є в скронях. Богдан перерізає дріт — поповзли один за одним…