Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Лотта подивилася на Шпехта відверто цікавим поглядом. Певно, він сподобався їй, бо усміхнулася приязливо і вимовила звучним, мов дзвіночок, голосом:

— Рада вітати вас, гер Шпехт, у нашій скромній хижі. Сподіваюсь, вам тут не буде сумно! — грайливо опустила вії і пояснила: — Іноді у нас збирається приємна компанія.

Герман вклонився.

— Боюсь, що усі компанії, навіть найприємніші, можна проміняти заради вашого товариства, — спромігся він на важкуватий комплімент.

Фрау Лотта ще раз кинула на нього грайливий погляд.

“А ви мені подобаєтесь”, — наче сказала. Справді, цей Шпехт непоганий з себе: не дуже високий, та стрункий, з високим чолом і презирливо-гордовитою зморшкою між тонкими бровами. З характером хлопчик.

— Обід за півгодини, — попередив Кремер, — а зараз я покажу вам вашу кімнату.

Вони зійшли на другий поверх. Кімната з килимом на усю підлогу виходила вікнами в сад, мало не в шибку заглядала велика стара груша, обсипана золотистими плодами.

— Чудесно, — не втримався Шпехт, — після готелю тут справжній рай!

— А оце, — ювелір ледь відсунув килим на стіні, — також для вас. Сейф надійний і добре замаскований.

Візьміть ключ, є дублікат, та ви можете бути певні…

— Як вам не соромно, гер Кремер, — обірвав його Герман. — Сподіваюсь, це не остання наша справа, і кожного разу обидві сторони будуть задоволені.

— Дай боже, дай боже, — зітхнув старий.

Стіл був багато сервірований, та обід не задовольнив Германа. Кремер, сьорбаючи рідкий перловий суп, почав мову про важкі для німецької нації часи та про. обов’язок кожного внести свою долю у справу героїчної боротьби. Вимовляючи ці, вичитані, певно, з газетної передовиці слова, він акуратно порізав мініатюрний шматочок м’яса і довго жував, смакуючи.,

Герман подумав, що міг би проковтнути цей шматочок одразу, та, наслідуючи господаря, подрібнив м’ясо на тарілці і довго їв, точніше, удавав, що також довго жує. Підвів очі й побачив — Лотта подає йому якісь знаки. Ніяк не міг уторопати, що вона має на увазі, нарешті зрозумів — Лотта попереджає, щоб не звертав уваги на просторікування старого.

Після обіду Кремер попросив вибачення — він звик у цей час відпочивати — і пішов до себе. Лотта по-змовницьки підморгнула Германові і подала знак іти за нею.

— Тепер ми пообідаємо, — сказала, пропускаючи Шпехта до невеличкої кімнати. На столику стояла пляшка рейнвейну і шкварчали на гарячій сковорідці справжні біфштекси — одного з них вистачило б на чотири порції для Кремера.

— У батька дивацтво, — пояснила Лотта, — афішує, що ми задовольняємось лише одержаним на картки, Той обід, певно, лише роздратував вас, не соромтесь, їжте.

Вона підсунула Германові тарілку з біфштексом, налила у келихи золотисте вино.

— За що ми вип’ємо?

— За вас! — Шпехт підняв келих. — За чарівну фрау Лотту!

— І вам не соромно, дивна ви людина! — посварилася пальчиком жінка. — Адже ж ви зовсім так не думаєте….

“А сама вимагаєш запевнень у цьому”, — засміявся у душі Герман. Ця гра трохи бавила його. Лотта приваблювала безпосередністю і жвавістю характеру, ніби якесь чортеня вселилося в цю коротко підстрижену жіночку, керувало її поведінкою, виглядало крізь широко поставлені очі. Це чортеня, здається, дратувало Германа, йому весь час ввижалося, що Лотта може раптом показати язика й продовжувати розмову, наче нічого й не сталося.

Після обіду вони пили вино, і Лотта розповідала Шпехтові про нові кінофільми. Вона вмостилася в кріслі, зовсім по-домашньому підібгавши ноги.

Герман підійшов до вікна. Лотта ввімкнула приймач — диктор бадьорим голосом розповідав про успіхи гітлерівських дивізій під Сталінградом. Різким рухом жінка висмикнула штепсель з розетки.

— Не можу, — мовила раптом, і в її голосі Герман відчув сльози. — Війна… війна… Скажіть, коли це закінчиться?

Вона стиснула скроні тонкими, у перснях пальцями і дивилась на Шпехта жалібно, мало не плачучи.

Герман згадав історію, котру встиг розповісти йому Кремер. Чоловік Лотти — фізик, що подавав великі надії, загинув у перші місяці війни під час бомбардування Берліна.

“У кожного своє, — подумав. — Ця фрау Лотта ненавидить війну так само, як і наші жінки”. Йому стало шкода цієї маленької симпатичної жінки, та сказав він зовсім не те, що хотів, мало не почервонівши за фальшиві й бундючні слова:

— Війна принесе нам, фрау Лотта, небачене процвітання. Кращі люди Німеччини завжди мріяли про таке возвеличення вітчизни, і ми щасливі, що на нашу долю випало здійснити їхні мрії.