Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Пан Модест дивився на Марію виразними чорними очима. Зараз він сам вірив у те, що казав. Так бувало в нього: спочатку сміється в душі з того, що говорить, та поступово розпалюється, знаходить дедалі переконливіші аргументи, захоплюється власним красномовством і сам починає вірити в те, що каже. Сливинський навіть підвівся і заходив по кімнаті, що свідчило про його збудження.

— Так, безглуздям! — повторив із вдаваним пафосом. — Головне — вийти чистим з цієї війни. Я маю на увазі не те, що говоритимуть про тебе, хоч і це не можна скидати з рахунку, а щоб ти сам собі нічим не міг докоряти. Це важливо! Аби міг чесно дивитися у вічі людям і, коли повернуться нарешті наші, міг вітати їх з відкритою душею! Хоча пробачте, — вміло осікся, — не звертайте уваги на моє базікання. Іноді мене щось штрикне, і верзу дурниці. Розумієте, весь час душевна самотність, а поговорити нема з ким… В усякому разі, прошу пробачення…

— Говоріть, — підвела на нього очі Марія. — Ви так файно казали, що я ледь не заплакала.

— Що казати! — мовив Сливинський, а сам подумав: “На сьогодні досить. Якби не переборщити!” Закінчив, ніби жартома: — Легко сказати, та зробити — годі! Давайте краще чай пити…

Приніс чайник, налив Марії велику чашку. Вона трохи посунулась на подушці, випадково оголивши плече. Почервоніла, як дівчина, — чомусь їй весь час було соромно під уважним поглядом пана Модеста. Сердилась на себе, знала — це нерозважливо — отак впустити у своє помешкання зовсім незнайомого чоловіка, та не хотілося, щоб він пішов і більше не повернувся.

“Захопилася, мов гімназистка, — картала себе Марія і тут же знаходила виправдання: — Але ж було б нечемно випровадити його”.

Знову і знову згадувала, як сміливо кинувся Модест Володимирович на бандита з ножем. Така людина не може бути поганою. Правда, щось є в ньому неприємне. Та що? Подумала. Ні, це їй видається: на перший погляд він трохи солодкуватий, але ж це може бути підкреслена шанобливість. Крім того, треба ж розуміти і його — незнайома жінка і такі обставини. А який делікатний: помітив, як зашарілася вона, коли сповзла ковдра, і відразу одвернувся.

— Ви десь працюєте? — запитала його нараз Марія.

Насупився, махнув рукою.

— Волію краще сидіти вдома. Я колись добре заробляв, ну, і цікавився картинами. Маю непогану колекцію. Тепер доводиться відривати од серця. — Зітхнув. — Хліб насущний усім їсти треба…

— То можна було б десь влаштуватись…

— Це не для мене, — відповів серйозно. — Я інженер і, казали, путящий. Розмінюватись на дрібниці не хочеться, а йти на підприємство, — кинув на Марію уважний погляд, — наче непорядно…

“То ось ти який!” — зраділа Марія, але нічим не виказала свого задоволення. Позіхнула й сказала байдуже:

— Можливо, ви маєте рацію. Та колекцію картин має не кожен. У вас, либонь, справи, — натякнула, — а я відпочину…

— Дозволите завтра зазирнути? Коли, звичайно, не набридла моя присутність? — Пан Модест поставив питання так, що важко було відмовити. І ключа знов-таки “забув” повернути.

Про все це Сливинський коротко розповів Харнаку, Гауптштурмфюрер оспало потягував коньяк, спостерігаючи пана Модеста з-під напівопущених вій.

— А вам доведеться поморочити голову, — резюмував. — Тільки пам’ятайте, зволікати не можна. Вчора у місті знову з’явились більшовицькі листівки.

— Не хвилюйтесь, ми витягнемо з неї все, що вона знає і чого не знає! За успіх! — підняв келих Модест Сливинський.

Ганс Кремер, як і всі німці, любив свій дім. У кожного по-різному проявляється ця любов: один любить збирати книги і заставляє всі стіни стелажами, другий кожного дня натирає до дзеркального лиску підлогу, третій без кінця пересуває меблі, четвертий не ходить до пивної, а сидить з кухлем удома, в колі дітей… Ганс Кремер любив прикрашати свій дім килимами. Всі кімнати його двоповерхового особняка були занавішені килимами — перськими, бухарськими, кавказькими, китайськими. Килими на стінах, на підлозі, у коридорах. Навіть на ганку лежала якась химерно-яскрава циновка.

— Думаю, у мене одна з кращих у Німеччині колекцій килимів, — похвастав ювелір, коли вони із Шпехтом зайшли до розкішно обставленої вітальні. — До речі, якщо зустрінеться щось оригінальне, майте на увазі…

Кремер заглянув до холу.

— Лотто! — гукнув. — Завжди це дівчисько щезає…

Герман глянув на старого й подумав, що “дівчиськові”, певно, за сорок і, мабуть, ця вдова (як устиг попередити його Кремер) — типова німкеня такого віку — гладка, з м’ясистим обличчям і важкою ходою. Тим приємніше був здивований, коли побачив у дверях вітальні мініатюрну жіночку, коротко підстрижену під хлопчика, з дрібними, але правильними рисами обличчя і яскравими пухкими губами.