Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Солдатові було, певно, за п’ятдесят; маленький, худий, з безбровим зморщеним обличчям, він змок і дивився на вагони пасажирського поїзда та людей, що мигтіли у вікнах, з неприхованою заздрістю й злістю. Маленький закляклий чоловічок з автоматом ненавидів його, Кирилюка — це можна було прочитати в його очах, — а він же вважав Петра німцем…

Зрозумівши це, Петро посміхнувся, опустив вікно і висунув голову під дощ. Хай розвіються сумніви! Зрештою, він “хазяїн життя”, у нього є те, що ціниться тут найбільше і чого, напевно, бракує пихатому оберсту з сусіднього купе. У нього є гроші й коштовності, на ньому чудовий модний костюм, у кишені надійні документи, — він має право навіть на дивацтва. Більше того, саме те, що він у дорогому костюмі й білосніжній сорочці висунувся під ріжучі цівки дощу і що збоку могло здатися неприродним, вселило у Кирилюка впевненість у собі, остаточно розвіяло сумніви, і він навмисне штовхнув пихатого оберста, котрий з рушником на плечі саме прямував до туалету. У відповідь на його обурений погляд глянув пихато й презирливо — так що оберст раптом сам попросив вибачення.

“Отак і треба — розштовхувати ліктями”, — вирішив Кирилюк і зайшов до свого купе.

Його попутниками були двоє військових з емблемами танкових військ — середніх років товстун-майор та моложавий, хоч і з сивими скронями, підполковник. Вони саме збиралися обідати — майор застелив білою серветкою столик і розкладав на ньому бутерброди, підполковник відкорковував пляшки з пивом.

Майор не озирнувся на Петра, а його товариш глянув на нього відверто неприязно. Кирилюк удав, що нічого не помітив, і дістав свій саквояж. Витяг пляшку коньяку, нарізану тонкими шматочками шинку, кільце запашної української ковбаси. Помітивши, як скоса бликнув на шинку майор, посміхнувся в душі й запропонував:

— Коли панове не заперечують, запрошую розпити цю пляшку. — Витримав паузу. — До речі, дозвольте відрекомендуватися — колишній обер-лейтенант Герман Шпехт.

— Дуже приємно, — розцвів у посмішці майор, — із задоволенням приймаємо вас до компанії. Це, — кивнув на сивого, — підполковник Хауайс… Ваш покірний слуга майор Кірстен…

Коньяк налили у склянки. Кірстен пив його маленькими ковточками, смакуючи.

— Еліксир життя, — зітхнув і потягнувся за шинкою. — Ви, обер-лейтенанте, давно скинули мундир?

Петро поставив у куток свою паличку. Скривився, наче не любив і згадувати про це.

— Нагла куля під Харковом, — сказав. — Добре, що ногу не відтяли…

Підполковник подивився на нього з цікавістю.

— Весь час на Східному фронті? — запитав.

— Навіть під Москвою…

Очі майора округлилися.

— Це правда, обер-лейтенанте?

— Цим не жартують.

— Але ж там було пекло!

Петро пильно подивився на майора. Може, провокує? Здається, відвертий, та хто ж його зна?

— А війна взагалі не рай! — глянув на підполковника, наче шукаючи підтримки. — Росіянам пощастило: зима й мороз стали нам на перешкоді.

— Коли б не це, — ствердив підполковник, — наші танки були б уже на Уралі. Але й зараз не так вже погано. Ми обійдемо Москву з флангу і втопимо більшовиків у Волзі.

— За Сталінград! — запропонував майор, розливаючи коньяк.

— За Сталінград! — підтримав Петро, піднімаючи склянку. — За Сталінград! — повторив. І до болю зримо уявив бої у місті, обгорілі будинки, солдатів у продимлених гімнастьорках, що до останнього утримують кожний рубіж.

— Генерал Паулюс, — сказав майор, відрізаючи великий шмат ковбаси, — пообіцяв фюреру через місяць влаштувати у Сталінграді парад. А генерал слів на вітер не кидає.

“Ваш Паулюс — звичайнісінький базіка”, — подумав Петро, та серце стислося…

— У вас такий вигляд, обер-лейтенанте, ніби ви ковтнули отрути, — сказав підполковник.

— Кепсько пішло, — цокнув Петро по склянці. — Дозвольте ковток пива, майоре…

Пиво було кисле — звичайнісінький ерзац, та Петро пив з задоволенням, відчуваючи, як кожний ковток остуджує його гаряче тіло. “Менше емоцій, — думав. — З вовками жити — по-вовчому вити…”

— Сподіваюсь, панове, — сказав весело, — що ваші бойові машини братимуть участь у сталінградському параді!

— Коли не запізнимось, — буркнув підполковник.

— Річ у тім, що нас тільки-но перекидають на Схід, — пояснив майор.,

— По-моєму, наш поїзд іде на Берлін, а це, здається, на заході, — заперечив Петро.

Майор засміявся:

— Шлях на Схід не такий уже прямий, обер-лейтенанте. Іноді потребує відповідної підготовки.