Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— Ми обшукали все, гауптштурмфюрер, — наполягав Людке. — Я особисто побував навіть на даху…

— Чекайте! — Харнак відсторонив шарфюрера. — Нехай хто-небудь проведе мене на горище.

Будинок редакції стояв на краю вулиці, і лише з одного боку до нього притулився ще один дім. Але той був на цілий поверх нижчий, і Харнак зрозумів, іцо перебратися звідси на його крутий черепичний дах неможливо.

Наказавши ще раз обшукати приміщення, гауптштурмфюрер обійшов горище, заглядаючи у темні кутки. Нарешті опинився на внутрішньому балконі й побачив напіввідчинені двері, а за ними круті дерев’яні сходи.

— Що там? — запитав.

— Прошу пана! — редактор Загородній навстіж одчинив двері. — Тут мешкання нашого вахтера. Але ваші солдати вже дивилися…

Харнак байдужим поглядом ковзнув по сходах. Враз погляд його став уважним, гауптштурмфюрер перескочив кілька сходинок і відчинив вузеньке віконце з матовим склом. Од вікна до гpeбeня даху сусіднього будинку було трохи більше метра. На вкритому пилюгою підвіконні залишився відбиток чобота. “Сорок другий — сорок третій розмір”, — на око прикинув Харнак. Обережно, щоб не затоптати відбиток, проліз через вікно і, опинившись на даху, сів верхи на гребінь.

— Ось так він і тікав, — пояснив шарфюреру, котрий визирнув у віконце. — Подайте мені руку, йолопе…

Виламаний з ліжка залізний прут, подряпані двері горища у третьому від рогу будинку підтвердили це припущення Харнака.

“Полетіла пташка!” — подумав гауптштурмфюрер, та, щоб заспокоїти сумління, наказав обшукати квартири.

— Полетіла пташка і, думаю, надовго, — з цими словами Харнак зайшов і до кабінету Менцеля. — Та мені вдалося встановити, хто вона. Гарантії не дам, та майже впевнений. Завтра остаточно з’ясуємо.

— Може, ви все ж проінформуєте мене?

— Наш агент виявився типовим ослом. Цей комуніст, певно, розкусив його з першого погляду…

— Все це слова. — Менцель почав сердитись. — Я вимагаю доказів.

— О-о! Доказів скільки завгодно, штандартенфюрер. Навіть більше, ніж потрібно…

Харнак доповів про наслідки розслідування.

— Як же вам пощастило встановити особу комуніста? — нетерпеливився Менцель.

— Дуже просто. Коли навіть цей ідіот Людке, — Харнак зробив наголос на слові “ідіот”, — а я його вважаю не останнім ідіотом, не звернув уваги на вікно на сходах, чи скористалася б ним людина, яка вперше опинилася в цьому будинку? Тим більше, що в її розпорядженні були лише секунди?

— Стривайте, Віллі! Ви хочете сказати, що цим комуністом був хтось із працівників редакції?

Харнак нахилив голову.

— Але ж це міг бути чоловік, котрий працював там раніше…

Харнак знову нахилив голову.

— Я також додумався до цього, — мовив з ледь помітною іронією, — але мені відразу вдалося встановити, що один з газетних коректорів майже два тижні тому виїхав саме до того району, де стався напад на танкетку. Якесь село Кваси. Відпросився ніби на весілля на три — чотири дні, а нема уже два тижні.

— Прізвище? — запитав Менцель.

— Заремба Євген Степанович.

Менцель натиснув на кнопку дзвінка.

— Зробіть негайно запит, — наказав секретареві. — Заремба Євген Степанович. Два тижні тому виїхав до села Кваси на весілля до племінника…

Петро Кирилюк стояв біля вікна у проході. Вагон був старий, його нещадно кидало, він весь скрипів і тріщав, немов скаржився і на паровоз, що тягнув його в таку далечінь, і на дощ, який батожив його по зелених боках, і на вітер. Та Петро не звертав уваги на порипування вагона, не чув довгих і хрипких паровозних гудків і не бачив мокрих полів, що проносились за вікном. Не міг нічого чути й бачити, бо нерви його були напружені, в кожному погляді відчував ворожість і підозріливість.

Петро сердився сам на себе, намагався триматись вільно, розумів безглуздість і безпідставність своєї розгубленості, та нічого не міг вдіяти з собою.

“І який же ти розвідник, — картав себе, — коли боїшся першого зустрічного! Який же ти розвідник!.. — повторював. — Хлопчисько, жалюгідний боягуз…”

Кирилюк дістав сигарету, справжню, дорогу ароматну сигарету, яка коштувала скажені гроші на чорному ринку, і глибоко затягнувся.

“А я й справді не розвідник, — подумав раптово, — з мене нічого й не візьмеш… Власне, чого я вимагаю від себе? Не боятися? То я й не боюся. Якби боявся, то не їхав би… Нерви…”

Поїзд саме влетів під сталеві арки мосту. Внизу, під грибком, стояв солдат у шинелі й касці. Петро на якусь мить зустрівся з ним поглядом і, вражений виразом його обличчя, озирнувся, але так уже й не побачив ні солдата, ні грибка, ні ажурних арок мосту.