Віктор Тимченко - Ключ від чужого замка

— Хіба ми раз заводили балаканину про гоніння на релігію в Радянському Союзі? Хіба не піднімали на щит «мучеників» за віру? Навіть слова, якими послуговується наш любий кореспондент, вигадані, якщо не у вас у Гарварді, то в Оксфорді чи у Кельні інститутом радянології, чи як він там тепер називається…

— Федеральний інститут по дослідженню міжнародних проблем і проблем Сходу, — незворушно відповів Стоддард.

— До біса іронію! Все це вже було, було, було!

Але чим більше гарячкував Норман, тим спокійнішим, навіть неуважнішим робився Стоддард. Здавалося, саме на таку реакцію він і розраховував, і як досвідчений лікар наперед знає реакцію хворого на ту чи іншу ін'єкцію, так старий Том вважав, що Норман переказиться і лише тоді з ним можна буде вести серйозну розмову. Черчілль теж радше не зрозумів, а шкірою відчув, що перебрав, що треба відкручувати колеса назад.

— Професоре, я вмовкаю і слухаю.

— Це найправильніше, що ти можеш зараз зробити, Нормане. Хочеш ти, щоб я прочитав тобі лекцію, а потім розповів, що я з цього волію мати, чи спочатку видати тобі ідею, а потім спробувати обгрунтувати рішення?

— Ідею, хай засмажать мене в пеклі!

— Вам потрібна еміграція.

— Євреї? Ми прокручували цю ідею, але переконалися в її безперспективності…

— Уїнстоне! Ми ж говоримо про лист. Єврейська еміграція вже вичерпала себе. Вона дискредитована в Радянському Союзі перш за все самими євреями і так само дискредитована у нас, на Заході, бо нам так набридла наша війна у В'єтнамі, що ізраїльські походи проти арабів викликають захоплення тільки у сіоністського лобі. Якби не товстий гаман деяких верховод американського сіонізму, то ця хвиля знесиліла б ще років п'ять тому. Зараз ми говоримо про еміграцію релігійну, якщо хочеш, про емігрантів совісті, — непогано звучить, чи не правда?

— Ти завжди був майстром на гучні назви, Томе, і все це справді добре звучить, але звідки в тебе певність, що він захоче виїхати до нас?

Норману перехопило подих, він ледве вичавлював із себе слово за словом. Він був схожий на зголоднілу мисливську суку, котра нарешті напала на слід здобичі, і тільки кілька кроків відділяють її від тієї миті, коли вона вповні зможе вгамувати один з наймогутніших тваринних інстинктів — голод.

Стоддард був уже в тому стані, коли таких подробиць не помічають.

— Нормане, або ми говоримо серйозно, або одразу припиняємо балачки… Йдеться не про нього, не лише про нього. Нам треба, щоб виїхати виявили бажання сто, двісті, триста чоловік — тоді це буде мати якийсь резонанс. Один Солженіцин — це вже справді було. А тут маса, причому не еліти, а простих віруючих, «зацькованих радянським терором», що прагнуть вирватися з пекла. Тим, хто засідає сьогодні в Афінах, повір старому пройді, оці дядьки й тітки значно ближчі. Якась Нюся з трьома класами — це уособлення всього багатомільйонного народу — наро-оду, я наголошую, — а коли народ не на свою прабатьківщину в Ізраїль, а будь-куди на вільний Захід рветься від комуністичних утисків, то це вже не жарти. Врахуй: більшість з тих, хто представляє там нашу з тобою західну демократію, вважаються віруючими і не пошкодують живота свого в боротьбі за долю своїх братів і сестер во Христі, а ще більше, аби насолити Радам. Врешті, — Стоддард посміхнувся, — ми зробимо з тобою по-християнськи добре діло, вирвавши звідти мучеників. Нам би тільки знайти ключ. Ключ від чужого замка.

— Але ж чи захоче та Нюся запаковувати клунки і пхатися на край світу заради самого нашого бажання?

Норман волів почути все більше і більше підтверджень своїм власним міркуванням.

— Я ж не сказав: робити вже нічого — це не різдвяний пиріг, але те, що спробувати треба саме в цьому напрямку, я переконаний. До речі, чи знаєш ти, хто такі християни віри євангельської? Можеш не відповідати: ти, як і більшість твоїх співгромадян, хрестишся тільки тоді, коли блискавки розпанахують небо, а господа згадуєш під час гри у бридж. Видно, без лекції нам все ж не обійтися.

Стоддардове обличчя набуло виразу, відомого Норманові ще зі студентської лави:

— Отже…

— Томмі, — перебив його Черчілль, — хіба ти забув, що я вже слухав твої лекції? Не ображайся, старий. Я не хочу виглядати в твоїх очах відвертим ледащом, тому зізнаюся, що я теж готувався до зустрічі. Давай домовимося так: я сам говоритиму те, що вважатиму за потрібне, а ти підказуватимеш мені там, де я збиватимусь. На правах старого вчителя, згода?