Юліан Семенов - Репортер

Сержант увів до кімнати невисокого чоловіка в бушлаті; тупорилі черевики, нога, порівняно із зростом, велика, сорок четвертий розмір; радянські джинси з випнутими колінами, поштопаний светр домашнього в’язання (дружина з ним розлучилася: «Будь він проклятий, ніколи не прощу того, що він зробив, дітям ненависть заповідаю і онукам»); обличчя легко запам’ятовується; срібна сивина — так деякі жінки фарбуються, — підборіддя з ямочкою, запалі щоки й пильні очі прозористо-зеленого кольору.

— Ви Горенков Василь Пантелійович? — спитав я, зніяковівши від самого запитання, надто вже воно було нерівним, начальницьким.

— Я, — відповів Горенков, ледь посміхнувшись.

— Мене прислали з газети… Ми розбираємося з вашою справою…. Я тиждень працював у міській прокуратурі.

— У вас сигарети є? — перепинив він мене. — Угостіть, будь ласка.

Я простяг йому пачку «Яви», він закурив:

— Те, що там працював чужий , я зрозумів позавчора: викликав помічник прокурора, запропонував пройти медичне обстеження, «ми вас зактуємо»… В мене підозріння на туберкульоз, є підстави випустити… Але, самі розумієте, я звідси по-доброму не вийду, лише тоді, як позбавлять громадянства й вишлють…

— Вас тут на яку роботу поставили?

— Лісоповал.

— За професією ви інженер-економіст?

— За професією я дурень. Знаєте, що таке дурень? Думаєте, дурний недоучка? Ні. Дурень — це той, хто вірить у правду, в слова, що виголошуються з трибун, — ось що таке дурень. Коли ця професія вимре, ми загинемо. Остаточно. А поки в країні є дурні, можна сподіватися, що вітчизна не розвалиться…

… Мама часто розповідає мені про батька; його заарештували в сорок дев’ятому пораненого, восени сорок першого, взяли в полон, в концтаборі він вступив у Опір, йому доручили ввійти у власовську Російську визвольну армію, працював у їхніх газетах, відступав разом зі штабом Власова до Праги, там брав участь у його полоненні, одержав за це орден Червоного Прапора, а в сорок дев’ятому заарештували як зрадника батьківщини… Його реабілітували в п’ятдесят четвертому, через рік народився я, а коли мені виповнилося два, він помер від розриву серця; ховали його з військовими почестями, були промови й величезна кількість вінків. Коли я став комсоргом у класі, а потім секретарем, мені доводилося часто виступати на зустрічах і конференціях. Спочатку все це для мене було новиною, я хвилювався, довго писав конспекти промов, а потім звик, підготував кілька розхожих стереотипів і навчився не заглядати в папірець — це страшенно подобалося, тому на журфак мене рекомендував міськком комсомолу. Весною сімдесят восьмого я писав курсову; мама запропонувала влаштувати зустріч з Надією Петрівною, директором їхньої бібліотеки, — вона і ветеран війни, і кандидат філософії, батько її був учасником штурму Зимового — словом, кладезь інформації, прекрасний типаж для великого інтерв’ю. Надія Петрівна прийшла до нас — у неї мати паралізована і дуже вередлива, а жили вони в одній кімнатці. Ми почали працювати, просиділи довго, а коли я, провівши її додому, повернувся, мама сказала: «Ваню, а чи не поміняти тобі професію? Ти зовсім не вмієш слухати)). — «Чому? — здивувався я. — Я запитував, вона відповідала, я взяв у неї чудовий матеріал». — «У твоїх очах не було інтересу… Надії Петрівні було з тобою скучно. Ти просто запитував, а вона просто відповідала. Ти не болів нею. А твій батько до кожної людини ставився як до дива, він милувався співрозмовником, придумував його, відкривав у ньому таке, що тому й на думку не спадало… Твій батько був справжнім журналістом, бо він вірив у таємницю, приховану в кожному, з ким зустрічався. Просто слухати — нічого не значить, Ваню… Просто слухати і просто говорити — це пусте. Коли ти живеш словом, що його промовляє інший, тоді ти журналіст, а так… Репортер повинен бути влюбливою людиною, розумієш?»

… Я потім довго тренувався перед дзеркалом, говорив з уявним співрозмовником, награвав доброту в погляді, репетирував усмішки, гримаси жалю, співчуття, жадібного інтересу. Спочатку це мені допомагало, та все перевернулось, коли я надрукував у молодіжній газеті нарис про дворових хуліганів і про їхнього вожака Сеню Шарикова; мене вітали — «стрижневий матеріал»; увечері до редакції прийшла його мати: «Що ж мені тепер робити, коли Сеню посадили?

В мене двоє малюків, я ночами працюю на станції — на двадцять карбованців більше платять за нічні чергування… З ким же мені діток лишити? Адже вони, коли прокидаються, плачуть, води просять, на горщик треба посадити, а Женя взагалі в ліжку мочиться, підмивати треба, це все Сенін клопіт був… Пришліть хоч якихось тимурівців…»